Одна випадкова поїздка в таксі змінила її життя назавжди. Віра вимкнула двигун і відкинулася на спинку водійського сидіння.
Годинник на панелі приладів показував другу ночі. За лобовим склом мрячив дрібний осінній дощ, розмиваючи вогні нічного міста в жовті й червоні плями. Вона сиділа на парковці біля цілодобового супермаркету — єдиного місця, де можна було купити гарячу каву в цю пору.
Три місяці. Три місяці вона водила це стареньке таксі, яке взяла в оренду в Петровича, колишнього товариша по службі її батька. Три місяці прокидалася в орендованій кімнаті на околиці міста, вмивалася холодною водою (гарячу відключили за борги попередніх мешканців) і виходила на зміну.
Три місяці намагалася не думати про те, як усе було раніше. «Раніше». Це слово стало для Віри синонімом болю.
Раніше вона прокидалася в просторій спальні двоповерхового будинку. Раніше пила каву з італійської кавомашини, яку Дмитро привіз із відрядження. Раніше обирала сукню для благодійних вечорів і думала, що щастя — це даність, а не крихкий дар, який можна втратити в одну мить.
Віра потерла скроні. Головний біль не відступав уже третій день. Треба б показатися лікарю, але на це потрібні гроші.
А гроші потрібні на оренду кімнати, на бензин, на їжу. На ліки для матері, яка лежить в обласній лікарні після інсульту й навіть не знає, що сталося з донькою. Телефон на сусідньому сидінні пискнув — нове замовлення.
Адреса в центрі — дорогий район. Віра завела машину й виїхала на порожню вулицю. Поки їхала, думала про те, як дивно влаштоване життя.
Рік тому вона сама викликала таксі, щоб не сідати за кермо після келиха шампанського на черговому прийомі. Усміхалася водіям, залишала щедрі чайові, ніколи не замислюючись, хто ці люди і чому вони працюють уночі замість того, щоб спати. Тепер вона знала.
Працюють, бо вночі замовлень більше, а конкуренції менше. Працюють, бо вдень треба шукати нормальну роботу, а хто візьме сорокатрирічну жінку без досвіду? Двадцять років шлюбу.
Двадцять років вона була дружиною успішного бізнесмена, господинею дому, матір’ю, аж поки донька не виросла й не поїхала вчитися за кордон. А потім? Потім сталося те, що сталося. Віра під’їхала до вказаної адреси: старовинний будинок із ліпниною, під’їзд із консьєржем.
Із парадного вийшов чоловік у дорогому пальті, сів на заднє сидіння. Від нього пахло добрим одеколоном і сигарним димом — запахом, який Віра пам’ятала ще з тих часів, коли бувала на ділових вечерях чоловіка.
— На вокзал, — кинув пасажир, не дивлячись на неї. — Потяг о 3:15.
Віра кивнула й рушила. Пасажир одразу дістав телефон і почав розмову — голосно, не соромлячись. Так розмовляють люди, звиклі до того, що їхня обслуга — невидимки.
Спершу вона не прислухалася. Мало про що теревенять нічні пасажири. Зазвичай про роботу, про гроші, іноді про жінок. Але потім одне ім’я змусило її здригнутися й міцніше стиснути кермо.
— Так, Дмитро все влаштував як треба. Кажу тобі, схема робоча. Суд пройшов без затримок, вона нічого не зрозуміла.
Дмитро. Це могло бути збігом. Мало на світі Дмитрів. Але серце Віри вже калатало так, ніби хотіло вискочити з грудей.
— Активи вивели через «Граніт», як домовлялися. Половина вже в офшорі. Дружина, колишня дружина, отримала по нулях. Навіть адвокат їй не допоміг, хоча намагався копати. Але документи чисті, сам знаєш.
Віра ледь не виїхала на зустрічну смугу. Судомно вивернула кермо, пригальмувала.
— Ей, обережніше! — роздратовано кинув пасажир. — Що за манера водіння?
