З кожним кроком задушливе повітря ставало ще важчим, несучи в собі суміш пилу, старого мастила і чогось металевого, майже солодкуватого. «Ого!» — здивовано прошепотів Сергій, присідаючи перед найближчим дерев’яним ящиком. Дошки були старі, але дивовижно міцні, а краї виявилися припаленими — отже, їх колись опечаткували розпеченим металом. Сергій впевнено підчепив ломом кришку, дошки з тріском піддалися, і запах старої сухої деревини вдарив у ніс. Всередині, на пожовтілому промасленому папері, тускло поблискували золоті злитки.
Вони були товсті, важкі, з матовим блиском, на якому проступало клеймо минулої епохи. Він дістав один злиток і ледь не впустив його, бо тягар у руці здалося, ніби шматок спресованого часу. Сергій був далекій не новачок у носінні важкої амуніції, але щільність золота завжди ламала очікування. Він провів пальцем по холодній фактурі благородного металу, не вірячи своїм очам. Це здавалося абсолютно неможливим, і все ж скарб був просто тут, під його руками.
Він підійшов до наступного ящика, де лежали облігації державного займу, акуратно складені стопками. Все виглядало так, наче хтось свято вірив, що колись настане час їх успішно обналичити. Далі лежали шкіряні папки, кожна з яких відмічена червоним штампом «Секретно». Він відкрив одну з них і побачив на пожовклих листах детальні плани евакуації цінностей республіки на випадок сценарію «Нуль». Це був план на останній день, коли керівництво повинно було врятувати те, що не піддається часу: золото, важливі документи і секретні списки.
Серед купи старих паперів лежав конверт, запечатаний, але краями трохи надірваний безжальною часом. На ньому акуратним, рівним почерком було виведено: «Тому, хто знайшов це». Сергій рішуче розірвав крихку печатку і дістав складений лист, на якому було всього кілька рядків. «Якщо ти читаєш ці слова, значить, ми не повернулися з цього місця. Це сховище створене не для порятунку країни, воно для того, щоб приховати чиєсь жадібство».
Лист говорив: «Не вір нікому, хто назве себе представником держави в цих лісах. Вони вже приходили за цим золотом і обов’язково прийдуть знову». Підписів під текстом не було, лише блідий відбиток пальця в лівому нижньому кутку, ніби безмовний знак останнього відчайдушного прохання. Сергій відчув, як щось тривожно стислося в його грудях від прочитаного. Він бачив достатньо зрад за роки служби, щоб твердо знати: найтемніші речі часто ховаються під найшумнішими і блискучими іменами.
Раптом Буран різко рванув уперед, загрозливо оскалився і оголив білі ікла. Пес низько заричав і невідривно дивився в дальній темний кут просторої кімнати. «Що ще?» — напружився Сергій і швидко підняв ліхтар, спрямовуючи промінь у вказаному напрямку. Старий вентиляційний отвір, вмонтований високо в бетонній стіні, злегка вібрував і тремтів. З нього долинав дивний, монотонний звук — тихий, але вражаюче відчутний.
Це був ритмічний стукіт: тук, тук, тук, не схожий на капання води чи остигання металу. Швидше все звучало так, наче хтось живий дрібно постукував зсередини довгої труби. Буран почав гавкати короткими ривками, поступово переходячи в глибокий урочистий ві. Це був явний звук тривоги й попередження про небезпеку, а не просто спалах агресії. Сергій повільно відступив на крок назад, не відводячи очей від решітки.
Він ніколи не вірив у дешеву містку, але цей лякаючий звук був надто живим, щоб бути звичайною вібрацією старого металу. «Тихіше, Буран, тихіше», — скомандував він, але голос його підвів і дрігнув у сирому повітрі. Він чітко розумів: якщо тут є система вентиляції, значить, існує і вихід на поверхню. А де є вихід на поверхню — там неодмінно знайдеться й таємний вхід. Сергій із важким серцем оглянув злитки золота, розсохлі ящики й купи секретних паперів.
Він спиною відчував потужний психологічний тиск, ніби зараз на нього пильно дивляться сотні невидимих очей. Це були очі похмурого минулого, людської жадібності й масштабної обмани. Усі ті величезні багатства не просто кудись зникли, їх не банально вкрали у метушні років. Їх навмисно поховали тут, наче смертельний яд, який категорично не можна викинути, але й смертельно небезпечно залишати на поверхні. Він рішуче зачинив коробку, з силою поставивши важку кришку на місце.
Йому на мить здалося, що якщо він затримається в цьому проклятому місці ще бодай хвилину, то ніколи звідси не вийде. Він швидко крокував до виходу, поки Буран тривожно бігав між ним і гудючою вентиляцією, ніби не знав, що зараз важливіше. «Йдемо», — твердо сказав Морозов, взявшись за холодний метал дверей. Він із зусиллям повернув масивне колесо замка, і двері зачинялися важко, неначе відчайдушно чинили опір його волі. Останній гучний скрегіт метал видав уже в повній темряві вузького коридору, тьмяно освітленого лише ручним ліхтарем…
