Він засміявся, але сміх вийшов неприродно глухий, а в очах промайнуло щось серйозне, надто різке, щоб бути просто жартом. Сергій розплатився і вдячно кивнув. «Якщо що… — Василь нахилився трохи ближче через прилавок. — У лісі не все іржавіє, деякі таємниці живуть довше людей». На зворотному шляху Сергій відчував, що слова продавця зачіпляються за думки, мов гострі гачки. Вітер штовхав машину збоку, сніг зривався з гілок, зависаючи в повітрі білими кому́чами.
Коли вони діставалися до галявини, вечірнє світло вже стрімко тьмяніло. Спустившись у бункер, він одразу помітив, що Буран знову підійшов до тієї самої загадкової стіни. Цього разу пес не гавкав, а просто завмер: хвіст рівний, вуха спрямовані вперед — це була постава мисливця, що відчув здобич. «Ну, раз ти так впевнений…» — видихнув Сергій. Він відсунув стіл убік, прибрав старі коробки, поки не оголив ледь помітну маркування «3В», вибиту на металевій панелі, яку раніше приховував густий пил.
Він дістав із ящика важкий радянський лом, метал якого неприємно холодив долоню. Деякий час він просто стояв, слухаючи абсолютну тишу під землею, що здавалася надто щільною, мов тканина, яку можна розірвати. Перший удар ломом зі свистом розрізав повітря, і панель слабко здригнулася. Другий удар — і старий метал злегка піддався. На третьому ударі щось всередині щелкнуло, наче старий замок, і панель різко зрушила в бік.
Відкрився вузький прямокутний отвір, куди вела вниз іржава драбина, густо вкрита інієм. Зсередини одразу подув пронизливий холод, набагато глибший, ніж той повітряний простір у головному приміщенні. Це був важкий, промаслений запах старих машинних залів і занедбаних підземель. Сергій опустив ліхтар, але коло світла ледь діставало до підлоги за кілька метрів униз. «Подобається тобі це?» — спитав він у Бурана, і пес тихо заскулів, але не від страху, а від наростаючого занепокоєння.
Він спускався повільно, ретельно перевіряючи кожен прут скрипучої, але ще цілком міцної драбини. Унизу відкрилося приміщення трохи більше за стандартну комору, де стіни вкривали ржаві розлучення, а підлога — застарілі масляні плями. З щілин тягнув холод, наче тут не було життя десятки довгих років. Але головна перешкода стояла прямо перед ним: кругла сталева двері, масивна, як у надійних банківських сховищах. На ній красувався колісний замок, як на сейфах старого зразка, а поверх металу були вибиті цифри.
Напис гласив: «1974 рік. Командир Н. М. Древін». Саме такий акуратний і строгий почерк Сергій бачив в архівах військової служби, де кожна буква ніби стоїть по стійці смирно. Він торкнувся двері рукою, і метал виявився льодяним, ніби двері вели не просто в інший відсік, а в зовсім інший час. Всередині, десь у глибині свідомості, спалахнуло гостре відчуття наближення небезпеки. Це було те саме первісне почуття, що не раз рятувало йому життя на небезпечних бойових завданнях на сході.
Він заплющив очі, уважно прислухаючись до своїх внутрішніх інстинктів. Роками він діяв строго за наказом, але тепер мусив вирішувати все сам. Якщо відкрити цей замок і зробити крок уперед, назад шляху вже точно не буде. Холод повільно просочувався в нижній відсік, ніби сама земля видихала крізь іржаві труби забуту пам’ять сорокарічної давнини. Сергій стояв перед масивними сталевими дверима, на яких грубо вибиті цифри і ім’я командира Древіна.
Його долоня все ще відчувала крижане дотик промерзлого металу, що здавався майже живим. Буран стояв позаду, напружений, як натягнута струна: вуха підняті, а шерсть уздовж хребта вставала дибки. Морозов глибоко вдихнув, розуміючи, що не було ні наказу, ні командира, якому потрібно беззастережно підкорятися. Був лише він, дзвінка тиша і двері, за якими ховалося те, що покійний інженер Соколов назвав справжньою цінністю. Сергій ухопився за колесо замка, іржаве, але ще досить робоче.
Він різко дернув важіль, і оглушливий гуркіт розірвав підземну тишу. Сталева завіса піддалася з важким металевим зітханням, випустивши холодне повітря, що вдарило в обличчя. Повітря було густе, щільне й таке саме старе, як епоха, що його породила. Здавалося, що за дверима лежить не просто сховище, а сама тінь похмурого минулого, що зберігає подих давно померлих людей. Він спрямував промінь ліхтаря всередину і зробив перший крок.
Приміщення було достатньо великим, щоб у ньому вільно розмістити невеликий склад. Уздовж стін рівними рядами стояли масивні дерев’яні ящики, густо вкриті багаторічним шаром сірої пилюки. На кожному з них виднілася вицвіла, але ще розбірлива печатка з сургучем: «Госбанк УССР — державна власність, не вскрывать». Сергій зробив крок усередину, гучно цокнувши підборами важких чобіт по бетонній підлозі. Буран пішов за ним, але повільно й дуже обережно, наче заходив у лігво невідомого дикого звіра…
