За вікном миготіли вогні міста, розмивані слізьми. Таксист мовчки віз її додому, іноді кидаючи співчутливі погляди в дзеркало. В її голові крутилися юридичні терміни й цифри, почуті від нотаріуса, але свідомість не могла збагнути масштаби події.
Повернувшись додому, вона застала шокуючу картину: по будинку ходила стороння жирна жінка й безцеремонно кутала речі дітей у великі дорожні сумки. На запитання, що відбувається, відвідувачка звернулася з презирливою ухмилкою: назвала себе старшою сестрою покійного — Катериною, і заявила, що Ірині час звільнити цей розкішний будинок.
Катерина, показуючи на мовчазного сутулого чоловіка Сергія, грізно й безапеляційно вимагала, щоб вдова разом із дітьми негайно покинула дім. За нею в кімнату увійшли свекор і свекруха, яких Ірина давно не бачила. Батьки чоловіка поводилися дивно: відводили погляди й цинічно ігнорували плач онуків.
Вони зайняли місця на дивані з холодним виглядом, відсторонено демонструючи байдужість до драматичної сцени. Іра, задихаючись від гніву, вимагала пояснень: на яких підставах вони втручаються в її приватну власність і лякають дітей.
У відповідь сестра чоловіка голосно заявила про свої права на спадщину: за її словами, як найближчі кровні, вони мають законні підстави претендувати на цей маєток. Їхні обличчя спотворилися жадібними гримасами, очі блищали в передчутті легкого збагачення. Ніхто з них навіть не підійшов, щоб втішити дітей, які щойно втратили батька…
