А потім він, несподівано для всіх, попросив про дивну й не зовсім доречну в таку мить річ. Роман ледве підняв руку й попросив дати йому його верхній одяг, що висів на спинці стільця біля стіни. Послухняно, наче в глибокому трансі, жінка зняла куртку і подала її чоловікові.
Він суєтливо прочісував потайні кишені куртки, намагаючись знайти щось важливе. Дістати потертий, акуратно складений шматок паперу, поклав у її долоню й наказав обов’язково якнайшвидше за адресою, вказаною на тому клаптику, з’їздити.
Прошепотівши слабким голосом, що саме там наддадуть усі необхідні юридичні роз’яснення, він додатково поцікавився дітьми — де вони зараз і чому він не чує їхніх голосів. Діти по черзі підходили до металевого ліжка, притискалися до батька і шепотіли слова любові. Через деякий час серце зупинилося назавжди.
Оформлення документів і дорога додому пройшли для вдови в тумані, три наступні дні схожі на міраж. Бюрократія, організація прощання і поминального обіду виконувалися нею майже механічно, без повної участі розуму.
Трохи прийшовши до тями після похорону, Іра із шокуючим відчуттям усвідомила одну непростиму річ: у своєму болісному горі вона відвернулася від дітей у найтяжчий момент і ненароком залишила їх без батьківської підтримки. У хвилю відчаю в пам’яті сплив той самий загадковий передсмертний наказ Романа.
Це нагадування змусило її підскочити й миттєво перерити всі кишені куртки в пошуках того клаптика паперу. Хоч листок і пом’явся за кілька днів, напис на ньому залишився читабельним. Координати привели її в звичайний житловий район мегаполіса, забудований панельними будинками й потьмянілими фасадами. Тут не було ні глянцевих офісів, ні вітрин модних бутиків…
