Ще один гучний хлопок у повітря остаточно відрізав їм шлях до втечі. Будь-який опір було повністю придушено. Після цього на вулиці стало зовсім тихо й спокійно.
Старий постояв на дорозі ще кілька довгих секунд. Потім він остаточно опустив своє спорядження. Він подивився на виведені з ладу машини й людей, що здалися.
Вітер тихо й мирно шелестів у високій траві на узбіччі. Старий обернувся й повільно пішов назад до свого двору. А за його спиною все село нарешті змогло вільно видихнути.
Кілька секунд після останніх пострілів усе залишалося нерухомим. Тиша була такою щільною, що здавалося, її можна торкнутися руками. Навіть вітер ніби на мить повністю зупинився.
Ніби сам навколишній світ намагався осмислити все, що сталося за ці хвилини. Старий дуже повільно й рівно йшов дорогою назад до своєї хати. Зброя все ще була міцно затиснута в його руках.
Але тепер її ствол безпечно дивився точно вниз. Його кроки були цілком спокійними й розміреними. Він більше жодного разу не озирнувся на повалених порушників порядку.
Позаду нього на курній дорозі лежали вісім знешкоджених людей. Дві дорогі машини стояли сильно понівечені вибухом і кулями. Одна була з розбитим склом, друга — з розірваним переднім колесом.
Першим зі свого укриття дуже обережно вийшов місцевий чоловік. За ним рушив іще один сміливий мешканець. Люди почали повільно й несміливо збиратися біля краю дороги.
Вони підходили ближче, але все одно трималися трохи осторонь. Ніби вони дуже боялися порушити ту важку тишу, що висіла над дорогою. Хтось тихо й з величезним полегшенням сказав: «Усе скінчилося».
Інший чоловік подивився на розбиті машини й повільно кивнув. «Так, усе справді закінчилося». Жінка, що стояла біля своєї старої хвіртки, радісно перехрестилася.
Той самий сусід, якого вчора штовхнули, підійшов найближче з усіх. Він довго дивився на дорогу й на бандитів, що лежали. Потім він перевів погляд на постать свого рятівника, що віддалялася.
«Один», — тихо й захоплено пробурмотів він собі під ніс. Ніхто з тих, хто стояв поруч, не став йому відповідати. Усі вони чудово бачили це на власні очі.
Одна-єдина людина змогла зупинити вісьмох озброєних нахаб. Тим часом старий уже спокійно дійшов до своєї хати на околиці. Він відчинив хвіртку й увійшов у свій двір.
Він зробив це так само буденно, як робив щодня. Ніби нічого особливого й героїчного цього ранку зовсім не сталося. Він обережно поставив зброю біля стіни поруч із ґанком.
Потім він стомлено сів на дерев’яну сходинку. Його натруджені руки спокійно лежали на колінах. Деякий час він просто дивився просто перед собою.
Високі сосни дуже тихо й заспокійливо шуміли за старим парканом. За кілька хвилин до його хвіртки обережно підійшли вдячні сусіди. Спочатку одна людина, потім двоє, потім іще кілька.
Ніхто з них не наважувався заходити у двір одразу. Люди тупцювали біля хвіртки, ніби не знаючи, з чого почати розмову. Нарешті старий підвів голову й подивився на них.
«Заходьте», — цілком спокійно сказав він своїм односельцям. Стара хвіртка тихо скрипнула, пропускаючи гостей. Чоловіки несміливо зайшли на подвір’я.
Вони стояли трохи ніяково, переминаючись із ноги на ногу. Старий дивився на них дуже спокійно й вичікувально. Найближчий сусід ступив трохи вперед за інших.
Він дуже довго й шанобливо дивився на господаря хати. Потім він дуже щиро й тихо промовив: «Щиро вам дякуємо». Це коротке слово прозвучало неймовірно просто.
Але в ньому було приховано абсолютно все: вдячність, повагу й захоплення. За ним хтось інший несміливо сказав: «Якби не ви…». Він так і не зміг договорити цю фразу до кінця…
