Як посміла Оксана так його підставити? Він вийшов на вулицю, жадібно ковтнув холодного повітря, і ноги машинально понесли його до машини.
Сів, грюкнув дверцятами й на кілька хвилин просто завмер, стискаючи кермо побілілими пальцями. Що, в біса, сталося? Ще вчора все було під контролем: він забрав картку, поставив Оксану на місце, показав, хто тут головний.
А сьогодні? Сьогодні він осоромився в супермаркеті, як останній невдаха. Ігор дістав телефон і відкрив банківський застосунок.
Залогінився в їхній спільний рахунок, той, на який надходила зарплата Оксани, де накопичувалися сімейні гроші. Баланс завантажився, і Ігор втупився в цифри, не вірячи очам. П’ятнадцять тисяч — лише п’ятнадцять тисяч замість двохсот вісімдесяти, які там були ще минулого тижня, коли він востаннє перевіряв.
Куди поділися гроші? Двісті шістдесят п’ять тисяч просто зникли. Він гарячково прогорнув історію операцій.
Остання транзакція була три дні тому. Переказ на інший рахунок, усієї суми разом. Отримувач — Петрова О. В., Оксана Вікторівна.
Але не їхній спільний рахунок, а якийсь інший, номер якого Ігор бачив уперше. Отже, вона відкрила новий рахунок, переказала туди всі гроші й мовчала. Три дні мовчала, знаючи, що він забере картку, знаючи, що він потрапить у таку ситуацію.
Ігор ударив кулаком по керму, потім ще раз і ще. Біль у кісточках пальців був навіть приємним і відволікав від тієї люті й безпорадності, що клекотіли всередині. Він набрав Оксану знову.
Довгі гудки — вона не брала слухавку. Набрав ще раз — те саме. Утретє скинула виклик.
«Стерво!» — прошипів Ігор крізь зуби. «Хитре стерво!» Він завів машину й рвонув із парковки, ледь не підрізавши якусь іномарку.
Водій невдоволено посигналив, але Ігор навіть не звернув уваги. Одна думка билася в голові: додому, негайно додому, розібратися з Оксаною, змусити її повернути гроші. Дорогою задзвонив телефон, і Ігор глянув на екран — Юля.
Його коханка, його «сонечко», його нове життя. Та, заради якої він готувався покинути Оксану, оформити розлучення й почати все з чистого аркуша. «Привіт», — вичавив він, намагаючись, щоб голос звучав спокійно.
«Ігорчику, як справи?» — у слухавці пролунав її милий, трохи вередливий голосок. «Ти сьогодні зможеш заїхати, я тут підібрала нам тур на Мальдіви, хочу показати. Виліт у січні, якраз коли в тебе відпустка».
«Юлю, не зараз», — перебив Ігор. «У мене тут проблеми виникли, передзвоню пізніше». «Які проблеми?» — одразу насторожилася вона. — «З роботою?»
«Ні, з…» — Ігор запнувся, не знаючи, як пояснити. «Коротше, сімейні справи. Не хвилюйся, розберуся, увечері зателефонуємося, гаразд?»
«Сімейні?» — голос Юлі став холоднішим. «Ти ж обіцяв, що скоро все закінчиться, що ти поговориш із нею, усе оформите, і ми…» «Юлю, прошу тебе», — Ігор відчув, як у скроні почав пульсувати головний біль.
«Не зараз, я і так на межі. Дай мені розібратися, добре?» Вона помовчала, потім невдоволено кинула: «Гаразд, але ти обіцяв, Ігорю, мені набридло чекати», і поклала слухавку.
Ігор вилаявся й жбурнув телефон на пасажирське сидіння. Усе летить шкереберть, усе, що він планував, руйнується в одну мить. І все через Оксану, через її хитрість, через те, що вона виявилася розумнішою, ніж він думав.
Машина влетіла у двір їхнього будинку, і Ігор припаркувався абияк, навіть не дивлячись, чи рівно став. Вискочив, грюкнув дверцятами й побіг до під’їзду. Піднявся на свій поверх, вставив ключ у замок тремтячими руками.
Квартира зустріла його тишею: Оксани не було ні у вітальні, ні на кухні, ні в спальні. Ігор пройшовся кімнатами, зазирнув у ванну — порожньо. Лише на столику в передпокої лежала записка, написана її акуратним почерком: «Пішла у справах, повернуся пізно, на вечерю не чекай».
Ігор зім’яв папірець і жбурнув у куток. Сів на диван, обхопивши голову руками. Що тепер робити, як бути?
