«Я тут подумала щодо меню: може, додамо ще пару видів чаю, у мене є контакти постачальника хорошого трав’яного».
«І ще — не хочете спробувати робити десерти самі, на місці? У мене подруга-кондитерка, вона могла б…» Оксана слухала, кивала, записувала ідеї, і це відволікало.
Це давало відчуття, що життя триває, що є майбутнє — хай і незрозуміле, лячне, але все ж є. Коли Лена пішла, Оксана знову повернулася до вікна. За склом густішали сутінки, засвічувалися ліхтарі, і місто готувалося до вечора.
Люди поспішали додому, до своїх сімей, до затишку й тепла. А в Оксани дому більше не було: була адреса, були стіни, але не було того, що робить дім домом — любові, розуміння, тепла. Зате тепер було кафе: маленький затишний острівець, який вона створила сама.
Тут пахло кавою й ваніллю, тут грала тиха музика, сюди приходили люди, щоб зігрітися, випити чашку чогось смачного, посидіти з книжкою або просто помріяти, дивлячись у вікно. Оксана усміхнулася: може, це і є початок? Початок нового життя, де вона сама ухвалює рішення, сама відповідає за наслідки, сама обирає шлях.
Двері кафе розчахнулися, впускаючи порив холодного вітру і… Ігоря! Він стояв на порозі, весь мокрий від дощу, з розтріпаним волоссям і божевільними очима. Оксана завмерла, стискаючи в руках чашку.
«Ось ти де», — видихнув Ігор, важко дихаючи. — «Я обдзвонив усіх, шукав тебе всюди». Відвідувачі в кафе притихли, з цікавістю спостерігаючи за сценою. «Ігорю, — спокійно промовила Оксана, — давай поговоримо на вулиці, не варто влаштовувати тут сцену».
«Сцену?!» — вибухнув він. — «Ти вкрала всі наші гроші, і ти говориш мені про сцени!» «Я не вкрала», — Оксана підвелася й підійшла ближче. «Я взяла те, що заробила сама, ці гроші мої, Ігорю: мої премії, моя спадщина від бабусі, мої заощадження».
«Ми в шлюбі, все спільне!» «Ти вчора сам вирішив узяти контроль над фінансами, сказав, що я маю питати в тебе дозволу на витрати, пам’ятаєш?» Вона дивилася йому просто в очі, не відводячи погляду.
«От я й подбала про себе, захистила свої гроші. Тепер у мене своє життя, свої фінанси, своя справа». Ігор озирнувся, ніби лише тепер звернув увагу на навколишню обстановку.
«Це… це кафе твоє?» «Моє». «Ти купила його на мої гроші?»
«На свої», — жорстко поправила Оксана. — «І так, я купила це кафе, це моя давня мрія, про яку ти, до речі, чудово знав, але жодного разу не підтримав». «Жодного разу не сказав: давай спробуємо, давай ризикнемо. Ти завжди казав лише: це нереально, це небезпечно, ти не потягнеш».
Ігор розтулив рота, але Оксана не дала йому вставити слово. «А знаєш що, Ігорю? Я потягнула: я відкрила свою справу, я йду з роботи, яка мені давно остогидла. Я починаю нове життя, без тебе».
«Без мене?» — він зблід. — «Тобто ти хочеш розлучення?»
