Анна навіть не повернула голови в її бік. Вона дістала зі шкіряної теки, яку простягнув їй Михайло, що стояв трохи осторонь, стос документів. «Цей салон, — голос Анни звучав холодно й методично, як вирок судді, — побудований на вкрадені гроші».
«Ось тут, — вона простягнула теку найближчому депутату, який машинально взяв її, — виписки з рахунків логістичної компанії “Трансрегіон”. Мій колишній чоловік, Станіслав Варягін, вивів звідти понад два мільйони за фіктивними договорами, щоб оплатити цей ремонт». Стас видав придушений звук, схожий на схлип.
«А тут, — Анна дістала ще один аркуш, — записи з камер спостереження, які доводять, що люди, найняті Аглаєю Варягіною, зламали касу взаємодопомоги ринку й украли сто п’ятдесят тисяч. Заяву в поліцію вже подано». Депутат, бридливо перегорнувши документи, передав їх своєму помічникові й витер руки хустинкою.
Чиновники почали повільно, один за одним, відходити від входу до салону, ніби боячись забруднитися. «Договір оренди на це приміщення, — Анна повернулася до Аглаї, дивлячись на неї згори вниз, — анульований годину тому за несплату й незаконне перепланування. У вас є десять хвилин, щоб зібрати свою косметику й забратися з моєї території».
Аглая зламалася. Її обличчя спотворила потворна, тваринна гримаса. Ідеальна укладка розтріпалася.
Вона кинула ножиці на землю й з кулаками кинулася на Анну. «Тварюко, селючко! Це наше, це мав бути наш ринок, мій батько вас усіх годував, я тебе знищу!»
Вона кричала, бризкаючи слиною, обсипаючи прокльонами Анну, чиновників, зівак. Вона тупотіла ногами, як примхлива, зла дитина, у якої відібрали іграшку. Її справжнє обличчя, обличчя жадібної, істеричної й порожньої жінки, оголилося перед усім містом.
Журналісти знімали цю бридку сцену великим планом. Григорій легко перехопив руки Аглаї й, не докладаючи видимих зусиль, відкинув її до вітрини. Вона сповзла по склу, розмазуючи туш по щоках, і заридала вголос.
Стас стояв ні живий ні мертвий. Його світ, який він так старанно будував на брехні й крадіжках, завалився за три хвилини. Він подивився на чиновників, які з огидою покидали площу.
Він подивився на свою сестру, що валялася на асфальті в дорогому шовку. А потім перевів погляд на Машу. Дівчинка стояла осторонь і плакала, налякана криками Аглаї.
Стас подивився на Анну. На жінку, яку він зрадив, яку викинув під дощ, у якої хотів відібрати дитину. На жінку, яка зараз стояла перед ним як нездоланна, абсолютна сила.
Уперше в житті Стас зробив вибір сам. Не озираючись на сестру. Не намагаючись сховатися за її спину.
Він зробив невпевнений, хиткий крок до Анни. Потім другий. Його коліна підігнулися, і він важко, з глухим стуком, упав навколішки просто на брудний асфальт.
«Аню… — його голос тремтів, по щоках текли сльози слабкості й відчаю. — Аню, пробач мені, я був сліпцем, я дурень».
«Вона… вона мене змусила, вона казала, що так буде краще. Пробач мені заради Маші. Не губи мене, Аню, вони ж мене посадять за ці гроші фірми».
Анна дивилася на нього згори вниз. У її очах не було ні тріумфу, ні жалю. Тільки безмежна, глуха втома від цієї людини.
Він навіть зараз намагався перекласти провину на сестру. Він нічого не навчився. Вона не стала кричати на нього й не стала бити його по обличчю.
Анна просто дістала з теки останній документ. Вона простягнула його Стасові разом із дорогою пір’яною ручкою. «Це заява про розлучення і повна відмова від батьківських прав на Машу», — тихо сказала вона.
«Підпиши просто зараз. І тоді заява в поліцію про крадіжку грошей із фірми ляже на стіл слідчого не сьогодні, а за тиждень. У тебе буде час виїхати з міста»…
