— Звісно. Он вони, в мішках. Нехай забирають хоч зараз. Але в квартиру я його не пущу.
У цей момент телефон дільничного задзвонив.
— Так, черговий. Що? Хто? Чебушев? Тут, під дверима? Ламає? Зрозумів, іду. — Скворцов прибрав телефон. — Ваш чоловік унизу. Намагається домофон вирвати. Ходімо, поспілкуємося.
Вони спустилися вниз. Біля під’їзду шалів Олег. Він був із групою підтримки в особі того самого племінника Колі на мотоциклі й тітки Люби.
— Ось вона! — загорлала тітка Люба, побачивши Марину. — Аферистка! Злодійка! Поверни Олегові квартиру!
— Громадяни, заспокойтеся! — гаркнув дільничний. — Громадянине Чебушев, припиніть хуліганити.
Олег кинувся до Марини.
— Ти чого поліцію викликала? Вирішила мене посадити?!
— Ти сам себе садиш, Олеже, — холодно відповіла Марина. — Лейтенанте, ось його речі. Я винесла їх до ліфта. Забирайте й їдьте.
— Я не заберу речі! Я житиму тут! Я маю право!
— Не маєте, — втрутився дільничний. — Квартира у власності громадянки. Ви не зареєстровані. Шлюб — справа цивільна, але право власності — залізне. Якщо вона проти вашого проживання, ви не можете тут перебувати. Будете буянити — поїдете у відділок на п’ятнадцять діб. У мене заява на столі про погрози.
Олег урвався. Він подивився на Марину з ненавистю і… страхом. Він зрозумів, що система не на його боці.
— Гаразд, — процідив він. — Гаразд, я піду. Але ми ще зустрінемося в суді. Я в тебе половину майна відсуджу. Машину навпіл, рахунки навпіл. Ти без штанів залишишся.
— Машина куплена в кредит, який плачу я, — нагадала Марина. — Хочеш половину машини? Отримаєш половину кредиту. А рахунки? На них зараз нуль. Я все зняла.
Обличчя Олега витягнулося.
— Як зняла?
— Мовчки. Сімейний бюджет, любий. Витратила на психолога. Мені треба відновлюватися після життя з тобою.
Тітка Люба задихнулася від обурення.
— От зміюка! Олежо, поїхали звідси. Бог її покарає.
Олег, сплюнувши під ноги Марині, пішов вантажити мішки в машину тітки. Свою машину Марина завбачливо перегнала на платну стоянку подалі.
— Ключі від моєї машини поверни, — сказала вона.
— Подавися! — він жбурнув ключі в багнюку.
Марина підняла їх, витерла хустинкою. Дивилася вслід процесії, що від’їжджала. Битву було виграно. Але війна мала бути довгою. Розлучення, поділ майна, суди. Олег не відступить так просто, підбурюваний матір’ю.
Марина повернулася в порожню квартиру. Сіла на підлогу в передпокої, де щойно стояли мішки чоловіка. Їй було 30 років. Вона була сама. Попереду була невідомість. Але вперше за довгий час вона відчувала, що дихає на повні груди. Повітря в квартирі стало чистішим.
Вона дістала телефон і набрала номер свого начальника.
— Вікторе Сергійовичу? Добрий день. Це Марина. Пам’ятаєте, ви пропонували мені очолити філію в Дніпрі? Пропозиція ще в силі? Так? Я згодна. Коли я можу виїхати? За два тижні? Чудово. Я буду готова.
Вона поклала слухавку. Переїзд. Нове місто. Нове життя. Подалі від Олега, від свекрухи, від цього болота.
— Ніхто не зможе мене зламати, — сказала вона вголос. — Бо я сама себе будую.
Попереду було багато справ. Продати квартиру чи здати. Оформити розлучення дистанційно через адвоката. Зібрати речі. Але головне рішення було прийняте. Вона обирає себе.
Наступні два тижні перетворилися для Марини на марафон виживання. Вона жила в режимі термінатора: емоції вимкнені, тільки чіткі дії. Вдень робота й передача справ, увечері збори й юридичні питання. Вона найняла хорошу адвокатку з розлучень. Жінка Олена Вікторівна з хижим поглядом і хваткою бультер’єра відразу сказала:
— Ситуація стандартна. Матусин синочок, агресія, фінансові претензії. Не хвилюйтеся, Марино. Квартира ваша дошлюбна, на машині три роки кредиту, який платили ви. Якщо він захоче ділити машину, ми повісимо на нього половину боргу й половину платежів за комуналку за три роки, бо він там не прописаний. Він сам відмовиться. А от погрози — це наш козир.
Олег справді не вгамовувався. Зрозумівши, що втратив годівницю, він перейшов до тактики терору. Дзвінки з лівих номерів, списані двері під’їзду: «Тут живе тварюка». Проколоті шини — добре, що Марина ставила машину на стоянку, постраждала машина сусідки, схожа за кольором.
Галина Петрівна теж не відставала. Вона написала заяву в поліцію, додавши довідку від знайомого лікаря про «хімічний опік рогівки кремом» і «нервовий зрив». Дільничний Скворцов, посміюючись, викликав Марину для надання пояснень. Але справа явно йшла до відмови через відсутність складу злочину. Відео з реєстратора, де свекруха після зриву бадьоро бігає подвір’ям і волає прокльони, зіграло вирішальну роль.
Але найважчим було не це. Найважчим було витримати тиск громадськості. Спільні знайомі, колеги, далекі родичі — всі вважали своїм обов’язком висловитися: «Марин, ну ти перегнула. Це ж мати», «Ну подумаєш, спалахнула старенька. Треба бути мудрішою», «Розлучатися через торт? Дурість», «Олег хороший хлопець, просто м’який».
Марина мовчки блокувала порадників. Вона зрозуміла одну просту річ. Люди люблять, коли жертва терпить. Жертва зручна. Жертва, яка дає відсіч, викликає страх і осуд, бо ламає звичну картину світу.
За два дні до від’їзду в Дніпро Олег підстеріг її біля роботи. Він був п’яний, неголений і жалюгідний.
— Марин, — він схопив її за рукав, коли вона йшла до машини. — Поговоримо?
