Ти пошкодуєш. Мама заяву пише. Тебе посадять за хуліганство. Поверни гроші, злодійко. Я приїду завтра з поліцією».
Марина всміхнулася. Заяву? Нехай пише. Свідків того, як свекруха першою кинула в неї гарячою стравою, повен дім. А торт? Ну що ж. Адміністративний штраф за дрібне хуліганство вона сплатить. Воно того вартувало. А от про злодійку — це смішно. Вона почала друкувати відповідь:
«Олеже, я подаю на розлучення. Замки змінено. Твої речі стоять у тамбурі. Якщо наблизишся до мене або квартири ближче, ніж на десять метрів, пишу заяву про погрози вбивством. Твої смс збережені. І про крадіжку грошей із мого рахунку — виписки я вже зробила. Твій браслет за 15 тисяч, куплений на мої гроші, сподіваюся, сподобався твоїй дівці. Побачимося в суді».
Вона надіслала повідомлення й заблокувала цей номер теж. Спати не хотілося. Адреналін знову почав вирувати в крові. Вона розуміла: завтра почнеться пекло. Олег приїде, буде скандал, можливо, поліція. Свекруха не заспокоїться, родичі почнуть цькувати. Але страху не було. Було холодне розуміння: війну оголошено. І вона її виграє. Бо правда на її боці. І гроші, і квартира.
Вона підійшла до вікна. Дощ скінчився. Місто спало. Десь там, на околиці, у старому будинку зараз, певно, йшла військова нарада клану Чебушевих. Нехай радяться. Марина згадала обличчя свекрухи в торті. І раптом, несподівано для самої себе, розсміялася. Спочатку тихо, потім голосніше, до гикавки. Це був істеричний сміх, але він звільняв. Вона жива. Вона вільна. І вона більше нікому не дозволить витирати об себе ноги.
У двері подзвонили. Наполегливо, довго, потім удар кулаком.
— Марино, відчиняй, тварюко! Я знаю, що ти там!
Олег. Приїхав. Швидше, ніж вона думала. Марина підійшла до дверей, подивилася у вічко. Чоловік стояв на сходовому майданчику. Мокрий, брудний. Мабуть, так і не перевдягнувся. З перекошеним від люті обличчям.
— Відчиняй! — він копнув двері ногою. — Це і моя квартира! Я поліцію викличу!
Марина натиснула кнопку відеодомофона. Вона встановила його пів року тому й зараз подумки подякувала собі за це. Запис пішов.
— Іди геть, Олеже, — голосно сказала вона через двері. — Ключі не підходять, замки нові. Ти не маєш права.
— Пусти мене додому!
— Твій дім у мами. Твої речі я виставлю вранці. Якщо ти зараз не підеш і продовжиш ламати мої двері, я викликаю наряд. У мене є запис твоїх погроз.
— Ах ти, тварюко! — він знову вдарив у двері плечем. — Я тебе зарою! Ти мою матір зганьбила! Ти мені життя зламала!
— Я зламала? — Марина гірко всміхнулася. — Ні, любий, ти сам усе зламав. Їдь. Або я дзвоню 112.
Олег постояв ще хвилину, важко дихаючи. Потім, мабуть, усвідомивши, що двері залізні, а поліція — це реально, плюнув у вічко.
— Я тебе знищу, — прошипів він. — Ти в мене навколішки приповзеш милостиню просити.
Він розвернувся й пішов до ліфта, хитаючись. Марина притулилася чолом до холодного металу дверей. Перший штурм відбито. Але це тільки початок.
Наступний ранок почався не з кави, а з візиту дільничного. Годинник показував 9 ранку, коли у двері подзвонили. Цього разу дзвінок був короткий і ввічливий. Марина, яка не спала всю ніч, подивилася у вічко. Форма. Поліція. «Ну що ж, оперативно спрацювали», — подумала вона, поправляючи халат.
— Хто там?
— Дільничний офіцер поліції, лейтенант Скворцов. Відчиніть, будь ласка, надійшла заява.
Марина відчинила. Молодий поліцейський виглядав стомленим і трохи нудьгуючим. Мабуть, побутові розбірки були для нього рутиною.
— Громадянка Чебушева Марина Вікторівна?
— Так, це я.
— На вас надійшла заява від громадянки Чебушевої Галини Петрівни. Про завдання тілесних ушкоджень, хуліганство й псування майна. А також від вашого чоловіка, громадянина Чебушева Олега. Про те, що ви незаконно утримуєте його майно й не пускаєте в квартиру за місцем проживання.
Марина спокійно кивнула.
— Проходьте, лейтенанте. Тільки взуття не знімайте, тут… — вона кивнула на мішки з речами Олега, які захаращували коридор. — Тут переїзд намічається.
Дільничний пройшов на кухню, дістав планшет.
— Розповідайте, що сталося. Громадянка Чебушева стверджує, що ви, перебуваючи в стані сп’яніння, напали на неї, побили й завдали моральної шкоди. У неї, з її слів, хімічний опік очей від крему.
Марина ледь стримала сміх. Опік від крему? Серйозно?
— Лейтенанте, я була твереза. Я за кермом. А от громадянка Чебушева й мій чоловік були сильно п’яні. Конфлікт почала вона. Вона першою кинула в мене тарілкою з гарячим м’ясом. Ось, подивіться. — Марина закотила рукав халата й показала червону пляму на передпліччі. — Слід від опіку. А ще в мене зіпсована сукня за п’ятнадцять тисяч.
— А торт?
— Торт був. Я не заперечую. Але це була самооборона честі й гідності. Вона вимагала, щоб я їла з підлоги. Принижувала мене при гостях. Я просто повернула їй її частування. Жодних побоїв я їй не завдавала.
— Свідки кажуть інше, — зітхнув дільничний. — Там уся рідня підтверджує версію свекрухи.
— Рідня підтвердить, що я Кеннеді вбила, якщо Галина Петрівна скаже. Але в мене є відео з відеореєстратора, де видно, як я їду абсолютно спокійно, а за мною біжить п’яний чоловік. І є чеки на торт, на сукню й на квартиру. До речі, про квартиру. Чоловік тут не прописаний, квартира — моя дошлюбна власність. Я змінила замки, бо побоююся за своє життя. Він погрожував мені вбивством. Ось скриншоти повідомлень.
Вона поклала перед поліцейським роздруківки, які встигла зробити вранці на домашньому принтері. Скворцов пробіг очима текст: «Ти труп», «Я тебе зарою», «Знищу»… Присвиснув.
— Та вже. Високі стосунки. Значить так, Марино Вікторівно, щодо торта буде відмовний матеріал, максимум — штраф за дрібне хуліганство, якщо вони довідку про побої не липову принесуть. А от погроза вбивством — це серйозно. Пишіть зустрічну заяву.
— Уже написала. — Марина простягнула готовий аркуш. — І ще одну. Про крадіжку коштів зі спільного рахунку без мого відома.
Дільничний подивився на неї з повагою.
— Підготувалися. Це правильно. Речі чоловіка віддасте?
