Дай людині спокійно поїсти. Що в тебе за манери? Вдома будете шепотітися.
— Це терміново, — твердо сказала Марина, встаючи.
Олег закотив очі, всім своїм виглядом показуючи мученицьке терпіння.
— Ну що там іще? Гаразд, зараз підійду. Вибачте, пані, подружній обов’язок кличе.
Він хихикнув, і гості запобігливо захихотіли. Вони вийшли в коридор, подалі від галасливої вітальні. Марина прикрила двері.
— Ти зняв 70 тисяч із накопичувального рахунку? — спитала вона, прямо дивлячись йому в очі.
Олег миттю змінився на обличчі. Самовдоволення зникло, з’явилася звична боягузливість, змішана з агресією захисту.
— Ну, зняв. І що? У матері ювілей. Я що, не маю права матері допомогти?
— Допомогти?! Олеже, ми домовлялися, що ці гроші — на іпотеку. Це мої преміальні за квартал, ти не мав права їх чіпати без моєї згоди!
— Та що ти завела: «мої», «твої»! У нас сім’я, бюджет спільний! — Він почав підвищувати голос, переходячи в наступ. — Тобі для моєї матері шкода? Ти рахуєш кожну копійку? Скнара! Я хотів зробити мамі свято. Вона заслужила!
— Ти зробив свято за мій рахунок, Олеже. Ти брешеш усім там за столом, що це ти оплатив банкет. А сам навіть труси собі купити не можеш без моєї картки.
— Замовкни! — прошипів він, перелякано озираючись на двері. — Не кричи. Якщо мама почує… Ти мене ганьбиш!
— Ах, я тебе ганьблю? А красти в дружини — це не ганьба?
— Я не крав! Я взяв із сімейного бюджету, я віддам. Отримаю премію і віддам.
— Яку премію, Олеже? Ти три місяці план не виконуєш!
— Знаєш що? — Він зло звузив очі. — Ти мені все свято зіпсувала. Вічно ти всім незадоволена, меркантильна тварюко! Тільки про гроші й думаєш. Іди сядь на місце й замовкни. І усміхайся, зрозуміла? Якщо мама засмутиться, я тобі цього не пробачу.
Він розвернувся й хотів піти назад до зали, але в цей момент двері відчинилися, і на порозі з’явилася тітка Люба з порожньою салатницею. Вона завмерла, переводячи погляд із червоного Олега на бліду Марину.
— Ой, а що це ви тут? Сваритеся, чи що? — її очі загорілися цікавістю. — Олежо, мама там тебе загубила. Тост хоче сказати.
— Іду, тітко Любо, — буркнув Олег, протискаючись повз неї.
Тітка Люба затрималася, дивлячись на Марину з єхидною посмішкою.
— Що, грошей шкода стало? Чула, я все чула. Ех, Марино, Марино. Чоловіка не грошима тримають, а ласкою та покірністю. А ти все рахуєш, усе ділиш. Дивись, залишишся біля розбитого корита. Олег — хлопець видний, йому таку жаднюгу терпіти не треба. Он Світочка яка. І гарна, і добра, і хазяйновита.
— Тітко Любо, ідіть до зали, — процідила Марина, насилу стримуючи бажання послати родичку значно далі.
— Хамка, — констатувала тітка й попливла до столу з новинами.
Марина притулилася спиною до прохолодної стіни коридору. Їй фізично стало зле. Чоловік не просто зрадив її довіру, він відкрито принизив її, звинуватив у меркантильності й фактично визнав, що думка матері й зовнішній лоск для нього важливіші, ніж чесність у сім’ї.
Вона чула, як у залі тітка Люба щось голосно переказує, а потім пролунав голос Галини Петрівни:
— Ой, та що з неї взяти. Міська, пихата. Думає, раз копійку заробила, то тепер королевою можна ходити. А по суті — пустушка. Ні дітей народити не може, ні чоловіка шанувати. Я Олежці давно казала: не пара вона тобі, синочку. Не пара.
Гості загуділи, обговорюючи новину. Марина зрозуміла: тітка Люба переказала почуте у своїй інтерпретації, виставивши Марину жадібною істеричкою, яка влаштувала скандал через гроші на ювілей святої жінки.
Марина заплющила очі. Їй хотілося піти просто зараз. Просто взяти сумку й поїхати. Але машина була замкнена, ключі в Олега в кишені. А викликати таксі в цей глухий приватний сектор було довго й проблематично. І головне: якщо вона зараз піде, то втече, як побитий собака.
«Ні, — подумала вона, розплющуючи очі. У них з’явився холодний блиск. — Я не втечу. Я заберу те, що належить мені. Я змушу їх усіх замовкнути». Вона поправила сукню, глибоко вдихнула й штовхнула двері до зали. На неї спрямувалися десятки очей: осудливих, насмішкуватих, ворожих. Галина Петрівна дивилася на неї з тріумфальною посмішкою переможниці. Але вона ще не знала, що війна тільки почалася.
Коли Марина повернулася за стіл, атмосфера змінилася остаточно. Якщо раніше її просто ігнорували, то тепер це був бойкот із присмаком зневаги. Гості демонстративно відверталися, коли вона тягнулася по хліб, або замовкали, щойно вона підводила очі. Олег сидів, втупившись у телефон, уникаючи зустрічатися з дружиною поглядом. Світка, що сиділа поруч із ним, тепер дивилася на Марину з відчуттям явної переваги, ніби вже приміряла на себе роль нової господині становища.
Галина Петрівна, підігріта алкоголем і підтримкою рідні, увійшла в раж.
— А давайте вип’ємо за те, щоб у наших сім’ях завжди був лад! — проголосила вона черговий тост, піднімаючи чарку горілки. — Щоб дружини знали своє місце, шанували чоловіків і свекрух. А то нині молодь пішла — ні сорому, ні совісті. Тільки гроші на умі. Думають, купили квартиру, і все, бога за бороду схопили. А квартира — це стіни. Головне — душа! От у мого Олега душа широка, добра. Він останню сорочку віддасть, а деякі удавляться за копійку.
— Правильно, Галю. Золоті слова, — підтакнув якийсь дядько з червоним обличчям. — Бабу треба в узді тримати.
Марина повільно жувала шматок зачерствілого огірка. Кожне слово свекрухи було каменем у її город. «Квартира — це стіни». Авжеж. Стіни, за які Марина платила по п’ятдесят тисяч на місяць, відмовляючи собі у відпочинку й нормальному житті. А Олег із широкою душею в цих стінах жив, їв, спав і навіть не думав, звідки беруться гроші на комуналку й ремонт.
— До речі, про квартиру, — раптом голосно сказала Галина Петрівна, дивлячись просто на Марину. — Синку, ти ж казав, ви ремонт закінчили у ванній? Плитку італійську поклали?
Олег здригнувся і кивнув.
— Так, мам. Гарно вийшло.
— От бачите! — свекруха обвела гостей поглядом. — Який у мене син хазяйновитий. Сам усе організував, сам вибрав, сам оплатив. У нього смак відмінний. Увесь у мене!
Марина ледь не впустила виделку. Сам оплатив? Плитку вибирала вона, майстрів шукала вона. І платила, звісно, вона. Олег навіть не знав, скільки коштує квадратний метр керамограніту.
— Галино Петрівно! — Марина заговорила чітко й голосно, перекриваючи гул голосів. — Плитку оплачувала я. І дизайн-проєкт теж мій. Олег у цей час був у відрядженні, якщо ви не пам’ятаєте.
За столом повисла дзвінка тиша. Галина Петрівна завмерла з чаркою біля рота. Її обличчя почало повільно наливатися фарбою.
— Що ти сказала?
