Марина висмикнула руку. Охоронець бізнес-центру напружився, готовий втрутитися.
— Нам нема про що говорити, Олеже. Усі питання до адвоката.
— Та пішла ти зі своїм адвокатом! — він сплюнув. — Ти мені життя зламала, чуєш? Мама в лікарні з тиском. Мене з роботи звільнили, бо я бухав тиждень. Це ти винна!
— Ти сам винен, Олеже. Ти дорослий чоловік, а поводишся як скривджена дитина.
— Я тебе любив! — загорлав він, привертаючи увагу перехожих. — Я все для тебе робив! А ти? Ти просто використала мене. Тобі потрібен був статус заміжньої. А тепер знайшла когось багатшого і злиняла, так? У Дніпро зібралася, я все знаю!
Марина всміхнулася. Чутки поширюються швидко.
— Думай що хочеш. Прощавай.
Вона сіла в машину. Олег ударив кулаком по склу.
— Ти мені за все заплатиш! Я квартиру спалю! Я тобі обличчя кислотою обіллю!
Марина ввімкнула камеру телефона й зняла його перекошене обличчя. Ще один доказ для суду.
— Дякую, любий.
Вона поїхала, залишивши його волати на порожній парковці. У день від’їзду вона здала ключі від квартири рієлтору. Вирішила продавати. Повертатися в ці стіни, просякнуті негативом, вона не хотіла. Гроші від продажу підуть на перший внесок у Дніпрі.
На вокзалі її ніхто не проводжав. Батьки жили в іншому місті й підтримували телефоном: «Доню, ти молодець. Давно пора було гнати цього ледаря». Подруги залишилися в минулому, більшість із них виявилися співчутливими до Олега.
Марина стояла на пероні, дивлячись на табло поїзда Чернігів — Дніпро. У руках одна валіза. Усе минуле життя вмістилося в 20 кілограмів речей. Вона почувалася дивно. Порожнеча всередині почала заповнюватися чимось новим. Передчуттям. Страхом. Надією.
Поїзд рушив. Чернігів із його сірими вулицями, злою свекрухою й невдалим шлюбом поплив назад. Марина дістала телефон. Видалила з галереї всі фото з Олегом. Останнє фото — того самого торта, яке зробила в кондитерській перед тим, як забрати замовлення. Гарний був торт. Шкода, що смаку вона так і не дізналася.
«Нічого, — подумала вона, дивлячись у вікно на миготливі дерева. — У Дніпрі куплю собі еклер. І з’їм його сама. Ні з ким не ділитимуся».
Дніпро зустрів Марину дощем і вітром, але цей дощ здавався їй очищувальним. Вона з головою поринула в нову роботу. Філія потребувала твердої руки, і Марина, загартована сімейними боями, навела лад за місяць.
Суд щодо розлучення йшов без її присутності. Адвокатка Олена Вікторівна блискуче робила свою роботу. Олег намагався затягнути процес, не з’являвся на засідання, вимагав примирення, потім поділу майна, включно з її спідньою білизною й побутовою технікою. Але проти фактів не попреш. Борги за кредитами, відсутність внеску в бюджет, доведені погрози. Суддя, жінка сувора, швидко розкусила суть справи.
Через три місяці Марина отримала повідомлення від адвокатки: «Вітаю, ви офіційно розлучені. Майнові претензії колишнього чоловіка відхилені в повному обсязі, судові витрати покладені на нього».Марина сиділа в затишному кафе на Дніпровській, пила каву й дивилася на це повідомлення. Вона думала, що стрибатиме від радості. Але відчула тихий спокій. Ніби закрила нудну, погано написану книжку. Вона набрала номер рієлтора в Чернігові:
— Квартиру продано?
— Так, Марино Вікторівно. Завдаток внесено. Покупці — молода пара, їм усе подобається. Угоду проведемо дистанційно.
— Чудово. Гроші переказуйте на рахунок.
Того ж вечора їй зателефонувала незнайома жінка. Номер був чернігівський.
— Алло? Марино? Це Свєта… Ну, та, з ювілею. У червоній сукні.
Марина напружилася.
— Чого тобі?
— Я… я просто хотіла сказати… пробач мені. І дякую.
— За що дякую?
— Я ж тоді на Олега запала. Думала, який чоловік, як він матір любить. Як дружина його не цінує. Ми з ним почали зустрічатися одразу після того скандалу. Він до мене переїхав.
— Вітаю. Злагоди та любові.
— Ні, — голос Свєти здригнувся. — Я його вигнала тиждень тому. Це пекло, Марино. Він не працює, п’є, постійно ниє. Його мати до мене щодня таскалася. Вчила борщ варити. Гроші в мене крав. А коли я сказала, щоб роботу шукав, він мене вдарив.
Марина мовчала. Їй не було шкода Свєту. Свєта бачила, що відбувалося на ювілеї, і зробила свій вибір. Але їй було приємно отримати підтвердження, що вона не збожеволіла. Що Олег — це діагноз.
— Я заяву написала, — схлипнула Свєта. — Тепер розумію, чому ти тоді так вчинила з тортом. Я б йому каструлю на голову вдягла, якби могла. Ти сильна, Марин. А я дурепа.
— Розумні вчаться на чужих помилках, Свєто. Дурні — на своїх. Сподіваюся, ти засвоїла урок.
Марина поклала слухавку. «Бумеранг існує», — подумала вона. Вона вийшла з кафе й пішла набережною. Вітер тріпав волосся. Вона зупинилася біля парапету, дивлячись на темну воду Дніпра. Раптом телефон знову пискнув. Повідомлення від банку. Зарахування коштів: 5 мільйонів 200 тисяч. Продаж нерухомості. Марина всміхнулася. Тепер вона точно вільна. І багата.
Вона дістала з сумочки маленьку оксамитову коробочку. У ній лежала її обручка. Вона носила її з собою, не знаючи, куди подіти. Продати? Копійки. Зберігати?
