Марина бачила це не вперше, але щоразу вражалася, як миттєво свекруха змінювала маску. Зникла бридлива нудьга, зникла байдужість. З’явилася тепла, трохи стривожена усмішка турботливої бабусі.
«Ой, проходьте, проходьте. Яке непорозуміння. Молода мати, нерви, ви ж розумієте», — защебетала вона, пурхаючи квартирою.
Вона показувала чисту кухню, яку Марина драїла сьогодні вранці. Показувала іграшки, які сама ж і купувала, щоб було що показати. Показувала холодильник, повний продуктів.
Костя кивав на кожне її слово. «Так, дружина трохи втомлюється, але мама допомагає. Ми справляємося.
Усе під контролем». Він говорив це з такою щирістю, що Марина на секунду засумнівалася у власній пам’яті. Може, їй усе здалося.
Може, свекруха й справді допомагає, а вона просто невдячна. Жінка з опіки обходила квартиру, зазираючи в кутки, відчиняючи шафи. Потім зупинилася перед Мариною й дістала блокнот.
«Як часто ви годуєте дитину? Який у неї режим сну?» Марина відкрила рот, щоб відповісти, і зрозуміла, що не може згадати.
Коли вона годувала Мишка востаннє? Годину тому, дві? Вона плуталася в словах, збивалася, починала фразу й не могла закінчити.
Недосип перетворив її мозок на кисіль. Галина Петрівна стояла за спиною інспекторки й хитала головою з показною тривогою. «Бачите, вона зовсім виснажена, бідолашна.
Ми намагаємося допомогти, але вона така вперта. Усе хоче сама». Інспекторка зробила помітку в блокноті, потім іще одну.
Марина бачила, як рухається її ручка, і відчувала, як земля йде з-під ніг. Вона розуміла, що відбувається. Розуміла, який це має вигляд збоку.
Неадекватна мати, яка не може відповісти на прості запитання, і турботлива родина, що намагається впоратися з її зривами. «Ми спостерігатимемо», — сказала жінка з опіки на прощання. Це прозвучало як вирок.
«Протягом двох місяців проведемо повторну перевірку. Якщо ситуація не зміниться, вирішуватимемо питання про подальші заходи». Двері зачинилися за ними.
Клацнув замок. І в тиші, що настала, Галина Петрівна повільно повернулася до Марини. На її обличчі більше не було теплої усмішки.
Була тріумфальна посмішка переможниці. «Бачиш, до чого ти нас доводиш», — сказала вона, і кожне слово падало як камінь. «Ще один такий концерт — і дитину заберуть.
А винна будеш ти. Тільки ти». Костя стояв поруч із матір’ю, і Марина шукала в його очах хоч щось — співчуття, сумнів, сором.
Але там було тільки роздратування. Вона знову створила проблеми. Вона знову все зіпсувала.
Мишко затих у неї на руках. Наче відчув, що зараз краще мовчати. Марина притиснула його до себе й стояла посеред кімнати, не в силі поворухнутися.
У голові стукала одна думка, знову і знову, мов зламана платівка. Вони можуть забрати Мишка. Вони можуть забрати її сина.
І ніхто, ніхто не повірить їй проти цих двох. Відтоді Марина боялася дихати. Вона ходила квартирою як тінь, зважуючи кожне слово, кожен жест…
