Свекруха сиділа в кріслі й пиляла нігті, поки Марина заколисувала сина, що надривався від плачу. Мишко кричав уже сорок хвилин, і від його вереску дзвеніло у вухах, але Галина Петрівна навіть не повернула голови. Вона методично водила пилочкою по нігтях, час від часу підносячи руку до світла, щоб оцінити результат.
«Дитино, а вечеря коли буде?» — спитала вона, не відриваючись від свого заняття. Марина притиснула сина до грудей, відчуваючи, як футболка просочується потом. Вона не спала третю ніч поспіль, і світ навколо плив у якомусь в’язкому тумані.
Тут увійшов Костя. Він був у доброму гуморі. Марина зрозуміла це з того, як він насвистував щось собі під ніс.
У руках він тримав роздруківку, і спершу вона не зрозуміла, що це. Потім побачила логотип банку. Потім — суму переказу.
П’ятнадцять тисяч — списання з усіх її банківських карток. Ці гроші були переказані на рахунок Галини Петрівни. «Це за її допомогу, звикай», — сказав Костя, кидаючи папір на стіл.
Він вимовив це так, ніби йшлося про щось само собою зрозуміле, ніби не було нічого дивного в тому, що гроші з картки дружини йдуть його матері без дозволу й пояснень. Марина схопилася так різко, що Мишко на секунду замовк від несподіванки. «За яку допомогу?» — вигукнула вона.
«Вона ж і пальцем не ворухнула!» Голос зірвався на крик, і вона сама злякалася цього звуку, такого чужого, такого відчайдушного. Костя ступив до неї, і його обличчя змінилося.
Зникла добродушність, зникла розслабленість. Він схопив її за руку, не боляче, але міцно, так, щоб вона не могла вирватися. «Ще слово — і опинишся на вулиці», — процідив він крізь зуби.
Але договорити він не встиг. З передпокою пролунав дзвінок. Потім іще один, наполегливий, вимогливий.
Костя відпустив її руку й пішов відчиняти, на ходу розгладжуючи обличчя, повертаючи йому звичний вираз. До кімнати увійшов чоловік у формі. Дільничний, як зрозуміла Марина з нашивок.
За ним ішла жінка років сорока п’яти в сірому костюмі з текою під пахвою. Дільничний представився старшим лейтенантом Дьоміним, жінка — інспекторкою відділу опіки. «Надійшов сигнал від сусідів», — сказав Дьомін, оглядаючи кімнату.
«Дитина кричить щодня, чути скандали. Ми зобов’язані перевірити». Марина завмерла з Мишком на руках.
Вона раптом побачила себе їхніми очима. Несвіжа футболка з плямою від зригування на плечі, червоні від недосипу очі, сплутане волосся, яке вона не мила три дні, і немовля, що заходиться криком, якого вона ніяк не може заспокоїти. Галина Петрівна підвелася з крісла, і сталося перетворення…
