Ноги гули від утоми, спину ламало. Ближче до обіду кухар, такий самий дід, як і решта, приніс йому миску з гарячою баландою. Антон був голодний, як вовк.
Але після першої ж ложки він зрозумів, що їсти це неможливо. Їжа була пересолена настільки, що зводило вилиці. Це була не просто солона їжа.
Це був концентрований розсіл, навмисне зіпсований продукт. Коли кухар прийшов забирати порожній посуд і побачив повну миску, він з усмішкою спитав:
— Що, несмачно, боєць?
Антон, намагаючись говорити спокійно, відповів:
— Вона занадто солона. Їсти неможливо.
У відповідь кухар лише розсміявся й пообіцяв наступного разу додати піску для ситності. За пів години до його поста підійшли Гафуров і Юсупов.
— Що, Соколов, скаржишся? На їжу образився? — з фальшивим співчуттям спитав Гафуров.
Не чекаючи відповіді, вони схопили його за руки, відтягли в порожнє купе й мовчки методично побили. Не сильно, але боляче й принизливо.
— Будеш жерти, що дають, зрозумів?
Його виштовхнули назад у коридор до його поста.
І він стояв. Ще добу. Без їжі, без води, без сну.
Він просто стояв, похитуючись у такт потягу, і перетворювався на безвольний стражденний механізм. Після двох діб безперервного стояння на посту тіло Антона відмовилося йому коритися. Він більше не відчував ні голоду, ні болю в ногах.
Тільки всепоглинальну свинцеву втому. Свідомість каламутніла. Світ звузився до гуркоту коліс і хиткого коридору.
У якийсь момент він просто сповз по стіні й упав на брудну холодну підлогу. Сил не було навіть на те, щоб думати. Він розстелив свою шинель, згорнувся на ній калачиком і провалився у важке липке небуття.
Це був не сон, а відключення. Єдиний спосіб урятуватися. Розбудила його не команда і не поштовх.
Розбудив його дикий нелюдський біль. Він не відразу зрозумів, що відбувається. Спочатку був запах, їдкий дим палаючої газети й нудотний запах паленої шкіри.
А потім прийшло воно, відчуття, ніби його ноги сунули в розпечену піч. Він із криком підскочив. Його чоботи й шкарпетки були зняті, а між пальцями ніг стирчали тліючі клапті паперу, завдаючи нестерпного, пекучого болю його беззахисним ступням.
Він бився на підлозі, відчайдушно гамселячи ногами по залізній стіні, намагаючись збити полум’я. А над ним стояли вони, Гафуров, Юсупов, кухар і ще кілька дідів. І вони реготали.
Вони заливалися гучним, нутряним, щасливим сміхом, показуючи на нього пальцями. Це називалося «зробити велосипед». Поруч із ними стояв і провідник вагона, літній чоловік у формі, і теж реготав, як кінь, вишкіряючи гнилі зуби.
Вид солдата, що корчився від болю й приниження, був для них найкращою розвагою в цій нудній поїздці. Нарешті Антонові вдалося збити полум’я. Він лежав на підлозі, скавучачи від болю й безсилля, а його мучителі, відваживши йому на прощання кілька копняків, ліниво побрели до свого купе.
— Дивись у нас, салаго, не спи на посту! — кинув йому через плече Воронов, який спостерігав за сценою з дверей свого купе.
Антон залишився сам у темному коридорі, на підлозі, що пахла гаром. І вперше за весь час служби він заплакав — не від болю, від приниження, від тотального безсилля й від страшного усвідомлення, що він для них не людина.
Він — річ, розвага. Ця сцена приниження й болю не залишилася без глядачів. Усе це пекло на колесах розгорталося на очах у тих, кого вони конвоювали.
Із-за важких ґратчастих дверей камер за тим, що відбувалося, мовчки спостерігали десятки очей — ув’язнені, кримінальники, рецидивісти, люди, для яких насильство було нормою життя. Їхня реакція була різною. Хтось із молодих, зухвалих, посміювався, знаходячи жорстоку розвагу в приниженні конвоїра.
Але матерi зеки, ті, хто прожив пів життя за колючим дротом, дивилися інакше. У їхніх поглядах читалася не співчутливість, а холодна, крижана зневага. Зневага не до побитого солдата, а до його мучителів.
У їхньому світі з його жорстокими, але чіткими поняттями таке безпричинне знущання зі слабкого й беззахисного називалося «бєспрєдєлом» і не поважалося. Антон лежав на підлозі, і його стрясали беззвучні ридання. Раптом із найближчої камери, з віконця для подачі їжі, пролунав тихий, хрипкий голос:
— Гей, солдате!
Антон підвів голову. На нього дивилося страшне, посічене шрамами обличчя з вицвілими татуюваннями. Очі були холодні, як сталь.
Це був один із тих, кого називали авторитетами. Він дивився на Антона довго, вивчально, а потім процідив крізь зуби так, щоб чув тільки він:
— Сльози. Це вони люблять. Ти їх цим тільки годуєш.
Пауза. А потім ще тихіше й страшніше:
— У нашому світі таких, як ти, називають «терпила». Запам’ятай це слово. А таких, як вони — «шерсть», бо вони знущаються зграєю над одним.
Голос був спокійний, але кожне слово впивалося в свідомість Антона, як розпечена голка:
— Перестань вити. Будь мужиком. Або здохнеш тут, як собака, і ніхто навіть не згадає.
Після цих слів обличчя зникло в темряві камери. А Антон залишився на підлозі. Він перестав плакати.
Біль від опіків нікуди не зник, але його перекрило нове, ще страшніше відчуття — пекучий, нестерпний сором. Осуд від матерого кримінальника виявився страшнішим за побої. Ці слова тепер звучатимуть у його голові знову й знову.
День і ніч. За тиждень потяг нарешті дістався Харкова. Ув’язнених здали до пересильної тюрми.
Вагон спорожнів. Здавалося б, найстрашніше позаду. І тепер, на зворотному шляху, можна буде хоча б видихнути.
Але Антон помилявся. Для його мучителів це був лише початок. Якщо раніше їх стримувала бодай формальна присутність ув’язнених і необхідність дотримуватися видимості служби, то тепер, у порожньому вагоні, вони опинилися у своїй власній, ізольованій від усього світу, маленькій імперії зла.
І в них було багато вільного часу. Знущання перестали бути просто розвагою, вони перетворилися на єдине заняття. Вони змушували Антона драїти весь вагон від початку до кінця, а потім приходили й навмисне бруднили, змушуючи починати все спочатку.
Вони грали в карти на бажання. І той, хто програвав, мав вигадати для Антона нове приниження. Він став їхньою живою іграшкою, річчю, на якій можна було зганяти нудьгу, злість і власну нікчемність.
Напруження у вагоні зростало з кожною годиною. Воно висіло в повітрі, як статична електрика перед грозою. Зворотний шлях до столиці обіцяв стати для Антона останнім.
Настало свято, день армії і військово-морського флоту. Свято. Для дідів це означало одне — можна пити.
Від самого ранку вагоном розносився запах дешевого портвейну й регіт. Антон, виконавши всі принизливі доручення, забився в найдальше холодне купе, згорнувся калачиком на жорсткій полиці й спробував відключитися. Його тіло було суцільним ниючим болем, очі палали від недосипу.
Він не спав, а радше провалювався в в’язке сіре напівзабуття, єдиний доступний йому спосіб утекти від реальності. Раптом двері купе з гуркотом розчахнулися, вдарившись об стіну. На порозі стояли вони — Гафуров і його найближчий приятель, єфрейтор Юсупов.
Обидва були п’яні, очі в них були каламутні, скляні, а на обличчях застигли хижі, гидкі посмішки.
— Спиш, Соколов? — п’яним голосом протягнув Гафуров.
Антон мовчки сів на полиці.
Він знав, що цей візит не віщує нічого доброго. Свято, алкоголь і нудьга — це була найгримучіша й найнебезпечніша суміш. Юсупов копнув його в ногу:
— Вставай. Підеш із нами. Розмова є.
У їхніх поглядах було щось нове, чого Антон не бачив раніше. Не просто злоба чи бажання принизити. Щось липке, бридке.
Холодний клубок підкотив до горла. Він зрозумів, що зараз станеться щось гірше, ніж просто побиття. Вони потягли його вузьким коридором до туалету.
Крихітна крижана комірчина, що смерділа хлоркою й сечею. Двері грюкнули, відрізаючи його від решти світу. Гафуров, хитаючись, ткнув пальцем в унітаз:
