Духота стояла щільною стіною. Повітря, просякнуте вихлопними газами й нагрітим за день міським пилом, обпікало легені. Ксенія сиділа на дерев’яній лавці в темному сквері через дорогу від свого колишнього дому.
Вона дивилася на вікна сьомого поверху, де все ще горіло світло, і її трусило від безупинного тремтіння. Василиса, втомлена від крику й змучена спекою, нарешті заснула в неї на руках, важко й уривчасто дихаючи. У голові Ксенії билася лише одна думка, що паралізувала здатність раціонально мислити — погроза Вадима.
Моя донька, вирощена в тепличних умовах і привчена вірити в чесність, була абсолютно переконана, що зв’язки чоловіка реальні. Вона уявляла, як мене, літню людину, відправляють до в’язниці за фальшивим обвинуваченням. Заради мене вона готова була стерпіти все, притискаючи Василису міцніше й намагаючись зігріти її своїм теплом.
Уранці місто прокинулося з першими променями безжального сонця. Стовпчик термометра вже до десятої години поповз за позначку в тридцять градусів. Ксенія, озираючись навсібіч, пішла геть від знайомого району.
У неї не було плану чи мети. Був лише інстинкт самозбереження й необхідність урятувати дитину. До полудня Василиса прокинулася, захотівши пити й їсти.
Дівчинка почала тихо жалібно скиглити, смикаючи матір за комір застираної сукні. Ксенія судомно поплескала по кишенях — порожньо, жодної монети. Вона зайшла у скляні двері прохолодного супермаркету, що обдав її струменем кондиціонованого повітря.
Підійшовши до полиць із дитячим харчуванням, вона зрозуміла, що найдешевша баночка пюре коштує близько ста. Пляшечка води — ще п’ятдесят. Для неї ці суми зараз були недосяжніші, ніж політ на Місяць.
Вона впіймала своє відображення в дзеркальній вітрині: розпатлане волосся, величезні запалі очі на блідому обличчі. Охоронець супермаркету вже недружньо косився на неї. Ксенія опустила голову й вислизнула на палючу вулицю, щоб не привертати уваги.
Перші два дні вони виживали завдяки воді з вуличних питних фонтанчиків. Ночували в занедбаній альтанці старого парку на околиці міста. Ксенія підстеляла під Василису решту підгузків, щоб дівчинка не лежала на голих брудних дошках.
Сама вона не спала. Вона сиділа, вслухаючись у кожен шерех, сахаючись тіней і моторошних звуків. На третій день Василиса перестала плакати.
Вона просто лежала на руках матері, апатично дивлячись у порожнечу запаленими оченятами. Губи дитини потріскалися від зневоднення. І тоді в Ксенії щось зламалося: впали останні бастіони гордості, виховання й сорому.
Вона вийшла на велике перехрестя проспекту. Сонце стояло в зеніті, асфальт плавився, температура повітря перевалила за 35 градусів. Машини стояли в довгому гудучому заторі.
Ксенія зняла свої стоптані, порвані капці, бо в них було незручно ходити по розпеченому гудрону, і босоніж ступила між рядами. Її ніжні ступні відразу обпекло, ніби вона наступила на розпечене вугілля, але вона не звернула на це уваги. Вона підійшла до першого автомобіля, дорогого чорного седана, і постукала кісточками пальців по тонованому склу.
Скло трохи опустилося, обдавши її холодом кондиціонера, і бридкий чоловічий голос кинув: «Іди працюй, жебрачко!» Скло зачинилося. Ксенія ковтнула клубок, що підступив до горла, притисла до себе мляву Василису й підійшла до наступної машини.
«Будь ласка! — її голос зірвався на хрип. — Дитині на воду, хоч десять копійок!»
Вона простягнула тремтячу руку до відчиненого вікна старенької іномарки, за кермом якої сиділа жінка. Та подивилася на змучене обличчя Ксенії й на напівживе немовля. Мовчки діставши з гаманця зім’яту купюру, вона вклала її в долоню….
