— Це Катя.
Він завмер, боячись дихати. Її голос, тихий, здавлений, звучав зовсім поруч, ніби вона стояла за спиною.
— Я отримала результати, — продовжила вона після паузи.
— Я теж.
— Ти… Ви? — Вона запнулася, збиваючись. — Я хочу поговорити. Можна?
— Так, — видихнув він. — Звичайно. Коли? Де тобі зручно?
— Завтра. У тому кафе, де ми… звідки я втекла. О другій годині.
— Я буду там.
Пауза. Він чув її дихання в слухавці — нерівне, уривчасте.
— Мама писала про тебе, — нарешті сказала Катя, і голос її здригнувся. — У листі. Вона… вона не звинувачувала тебе. Казала, що сама винна, бо не розповіла. Що боялася зруйнувати твоє життя і кар’єру.
Андрій заплющив очі. Клубок у горлі не давав говорити.
— І бабуся, — продовжувала Катя. — Бабуся писала, що ти приходив до неї. Що плакав, коли дізнався про мене. Що хотів усе виправити, допомогти. Я… я не знаю, чи правда це все. Але хочу дізнатися. Від тебе особисто.
— Це правда, — хрипко сказав він. — Кожне слово — правда.
Знову повисла тиша.
— До завтра, — сказала Катя і відключилася.
Андрій сидів у темряві кабінету, до болю стискаючи телефон. За вікном запалювалися вогні великого міста. Десь далеко гули машини. Світ продовжував обертатися, але для нього час зупинився. Завтра. Завтра він побачить свою доньку. І, можливо — тільки можливо, — вона дасть йому шанс.
Він згадав слова покійної Надії Іванівни: «Заслуговуєш, не заслуговуєш — це Каті вирішувати. Твоє завдання — дати їй можливість вибрати».
Завтра Катя зробить свій вибір. І який би він не був, Андрій прийме його. Тому що це найменше, що він може зробити після тридцяти років злочинного мовчання.
Кафе було тим самим — маленьким, затишним, із вицвілими фіранками й ароматом свіжої випічки. Андрій прийшов за півгодини до призначеного часу. Сів за той самий столик, у кутку, подалі від вікна. Замовив каву, до якої знову не доторкнувся.
Катя з’явилася рівно о другій. Він побачив її через скло вітрини. Вона зупинилася біля входу, немов збираючись із духом, поправляючи волосся. Потім рішуче штовхнула двері й увійшла. Вона змінилася за ці тижні. Схудла ще більше, змарніла. Темні кола під очима стали глибшими. Але в її ході з’явилося щось нове — не впевненість, скоріше тверда рішучість. Рішучість людини, яка прийняла доленосне рішення.
— Здрастуй, — сказала вона, сідаючи навпроти.
— Здрастуй.
Офіціантка підійшла, прийняла замовлення: зелений чай для Каті, ще одну каву для Андрія. Вони мовчали, поки дівчина не пішла.
— Я забрала заяву, — сказала Катя, дивлячись у стіл. — З поліції. Вчора.
Андрій кивнув. Він не знав, що на це відповісти.
— Я повинна була, — продовжувала вона. — Після листів. Після тесту. Дурістю було б… — Вона замовкла.
— Катю, — тихо сказав Андрій. — Ти не зобов’язана нічого пояснювати. Ти мала повне право подати ту заяву. Я поводився як… — Він пошукав слово. — Як останній ідіот. Стежив за тобою як маніяк. Вривався у твоє життя без дозволу. Я розумію, чому ти злякалася.
— Я не злякалася. — Вона підняла на нього очі. — Я розлютилася. Все життя я жила без батька. Все життя чула від мами: «Він хороша людина. Просто не знає про тебе». І я вірила цьому міфу. А потім мама померла. І я залишилася зовсім одна. І думала: ну і нехай. Не знає — і не треба. Проживу якось сама.
Офіціантка принесла чай. Катя обхопила гарячу чашку долонями, немов намагаючись зігрітися.
— А потім з’явився ти. З нізвідки. І сказав, що ти мій батько. І я… — Вона ковтнула. — Я не знала, що відчувати. Злість? Радість? Образу? Все разом?
— Я розумію.
— Ні. — Вона похитала головою. — Не розумієш. Ти не можеш зрозуміти. Ти жив своє життя — багате, успішне, сите. У тебе була дружина, будинок, кар’єра. А я? Я виживала. Тягнула маму на собі, коли вона вмирала. Ховала її на останні копійки. Потім бабусю. Платила чужі борги, які не брала. І весь цей час десь був ти — мій батько, який навіть не підозрював про моє існування.
Андрій мовчав. Кожне її слово било навідмаш, болючіше за будь-який ляпас, і він приймав ці удари. Заслужив.
— Мама написала в листі, — продовжувала Катя, — що бачила тебе. Тоді, тридцять років тому. Приходила до твого офісу, хотіла розповісти. Але побачила, який ти щасливий зі своєю нареченою. І не змогла зруйнувати твоє щастя. Вирішила піти.
— Я не знав, — прошепотів Андрій, опустивши голову. — Клянуся, я не знав.
— Я вірю. Тепер вірю. Бабуся написала те саме. Що ти не винен у незнанні. Що мама сама зробила цей вибір — мовчати. І що я не повинна тебе ненавидіти за це.
Вона відпила чай. Руки її все ще злегка тремтіли.
— Але я все одно злюся, — зізналася вона. — Не на тебе особисто. На ситуацію. На долю. На те, що ми втратили тридцять років. Тридцять років, які могли б бути зовсім іншими.
— Я теж злюся, — сказав Андрій. — На себе. За те, що не шукав. Не перевірив тоді. Не подумав, що та ніч могла мати наслідки. Я був молодим егоїстом, який думав тільки про свою кар’єру і своє майбутнє. І я… — Голос його зірвався. Він замовк, намагаючись упоратися з емоціями, що нахлинули. — Я не прошу вибачення, — нарешті сказав він твердо. — Тому що те, що я зробив — точніше, не зробив, — непростимо. Але я хочу… — Він запнувся. — Я хочу спробувати. Якщо ти дозволиш. Не виправити минуле — це неможливо. Але побудувати щось нове. Якісь стосунки. Якщо ти цього хоч трохи хочеш.
Катя довго дивилася на нього. В її очах блищали непролиті сльози.
— Бабуся написала ще дещо, — сказала вона. — Про борг. Про колекторів.
Андрій напружився, чекаючи вибуху…
Коментування закрито.