Андрій кивнув. Він розповів Дмитру все: про Надію, про Ніну, про невдалу спробу поговорити з Катею. Дмитро слухав мовчки, не перебиваючи, тільки хитав головою.
— І що тепер плануєш? — запитав він, коли Андрій закінчив.
— Тепер чекаю. Бабуся залишила їй прощального листа. І мати теж — ще вісім років тому, перед смертю. Ніна зберігала все цей час. Може, після цього Катя погодиться хоча б вислухати мене?
Дмитро задумливо похитав головою.
— Знаєш, Андрію… Я знаю тебе двадцять років. Ти завжди домагався свого. Будував бізнес, знищував конкурентів, долав будь-які перешкоди на шляху. Але це… це інше поле. Це не бізнес-угода. Це жива людина, зі своїми почуттями, страхами, образами. Ти не можеш просто купити її довіру, як купуєш акції.
— Я знаю. Тепер знаю.
— Знаєш, але продовжуєш діяти як бізнесмен. Викупив борг за її спиною. Найняв службу безпеки стежити за нею. З’явився з правдою, не підготувавши ґрунт. Ти звик контролювати ситуацію, а тут контроль неможливий.
Андрій мовчав. Дмитро був правий. У всьому правий.
— Що б ти зробив на моєму місці? — запитав він.
— Відступив би. Дав би їй простір і повітря. Показав би, що я поруч, але не тисну. І чекав би. Стільки, скільки потрібно.
— А якщо вона ніколи не прийме мене?
— Тоді хоча б знатимеш, що зробив усе правильно. А не зруйнував останній шанс своїм нетерпінням.
Минув тиждень. Потім інший. Андрій працював як проклятий. Закривав угоди, проводив нескінченні наради, літав на переговори. Намагався забити голову справами, щоб не думати про Катю кожну вільну хвилину. Виходило погано. Вечорами він сидів у порожньому будинку і дивився на її фотографію. Думав про листи: той, що написала Надія перед смертю, і той, що Оксана залишила вісім років тому. Що в них? Чи пробачила його Оксана? Чи зрозуміла, чому він зник тоді, тридцять років тому? Чи забрала образу в могилу?
Наприкінці другого тижня зателефонувала Ніна.
— Вона прочитала листи, — сказала жінка без передмов. — Обидва.
Андрій відчув, як серце підстрибнуло до самого горла.
— І що? Як вона?
— Плакала два дні не перестаючи. Потім прийшла до мене, розпитувала про тебе. Я розповіла все, що знала. Вона… вона хоче тебе бачити.
Довга пауза, в якій вирішувалася доля.
— Вона хоче зробити тест. ДНК. Сказала, що повинна знати напевно, перш ніж приймати якесь рішення.
Андрій видихнув. Це був крок. Маленький, обережний, але крок назустріч.
— Коли? Де?
— Завтра. У клініці на Центральній вулиці. Вона сама вибрала місце — нейтральна територія. Сказала, щоб ти не намагався з нею заговорити. Просто прийшов, здав аналіз і пішов. Вона поки не готова до розмови.
— Добре. — Швидко сказав Андрій. — Я згоден. На будь-яких її умовах.
Клініка була невеликою і стерильно чистою. Приватна, недешева — Андрій дізнався пізніше, що Катя витратила на тест майже всю місячну зарплату. Він хотів заплатити сам, але Ніна суворо попередила: не смій. Вона повинна зробити це сама, на свої гроші.
Катя вже була там, коли він приїхав. Сиділа в коридорі, бліда, з темними колами під очима. Побачивши його, напружилася, випрямилася, але не відвернулася. Андрій зупинився в декількох кроках, боячись сполохати.
— Здрастуй, — тихо сказав він.
Вона мовчки кивнула у відповідь.
Він хотів сказати щось ще — вибачитися, пояснити, попросити вибачення, — але згадав наказ Ніни і промовчав. Просто пройшов повз, до кабінету, де на нього чекала лаборантка.
Процедура зайняла п’ять хвилин. Мазок із рота, кілька паперів, обіцянка результатів через три робочих дні.
Андрій вийшов у коридор. Катя все ще сиділа там, чекаючи своєї черги. Їхні очі зустрілися на мить. Андрій побачив у її погляді щось нове: не ворожість, не страх. Скоріше, розгубленість. І тінь надії, яку вона щосили намагалася приховати за маскою байдужості. Він кивнув їй — просто, без слів — і вийшов на вулицю.
У машині він довго сидів, не заводячи двигун. Руки зрадницьки тремтіли. Три дні. Через три дні він дізнається офіційно те, що і так знав усім серцем.
Результати прийшли на електронну пошту в п’ятницю ввечері. Андрій відкрив файл. Хоча міг би і не відкривати: він знав відповідь заздалегідь. Ймовірність батьківства: 99,9998%. Він дивився на ці сухі цифри і не відчував нічого. Ні бурхливої радості, ні полегшення. Тільки дивну, дзвінку порожнечу.
Телефон задзвонив. Незнайомий номер.
— Алло?
Коментування закрито.