Я дивився на неї, і серце стискалося. Ось вона, моя донька. Чесна, бита життям, звикла бути на других ролях. «Глібу потрібніше». Цю фразу в нашому домі повторювали як молитву. «Глібу потрібніше новий велосипед». А Свєтка походить у старих чоботях. «Глібу потрібно оплатити інститут». А Свєтка вступить сама, вона розумна. «Глібу потрібно допомогти з квартирою». А Свєтка… Свєтка сильна, витягне.
— Нічого ти не розумієш, Світлано, — тихо сказав я. — Сьогодні ніхто нічого ділити не буде. Сьогодні ми будемо підбивати підсумки.
О 18:05 у передпокої почувся гуркіт, тупіт і гучний голос. З’явився Гліб. Він влетів у квартиру, як господар життя. Розчервонілий з морозу, що пахне дорогим тютюном і шкіряним салоном автомобіля. На плечах кашемірове пальто, на ногах італійські черевики, які коштували, напевно, як три зарплати Свєтки. Він пройшов у кімнату, навіть не роззувшись, залишаючи мокрі сліди на паркеті. Побачив Свєтку, кивнув їй недбало. — О, сеструхо, привіт. Ти теж у долі? Сподіваюся, без образ. Ми з батьком усе обговорили. Мені обігові кошти потрібні терміново. Я потім компенсую.
Він плюхнувся на стілець навпроти мене, розстебнув ґудзик піджака. Той самий годинник, золотий, масивний, знову блиснув під люстрою. — Давай, тату, що підписувати? Дарчу?
Я мовчав. Я дивився на нього і намагався знайти в цьому лощеному, впевненому в собі чоловікові того хлопчика, якого я вчив тримати молоток. Того, хто плакав, коли в нього помер хом’як. Де він? Куди він подівся? Навпроти мене сиділа чужа людина, хижак, паразит, який від’ївся на тілі матері.
— Підписувати нічого не треба, Глібе, — сказав я. Голос мій звучав сухо, як шелест осіннього листя. — Спочатку почитай. Я підсунув до нього синій зошит. Гліб ковзнув по ньому байдужим поглядом. — Що це? Мемуари матері? Тату, мені ніколи читати сентиментальщину.
— Відкрий. Сторінка перша. 1985 рік.
Гліб пирхнув, картинно закатив очі, але зошит відкрив. Секунда. Дві. Три. Я бачив, як змінюється його обличчя. Спочатку подив, потім упізнавання. Потім, коли він побачив стовпчики цифр і дати, його шкіра почала набувати сіруватого, землистого відтінку. Він закрив зошит. — Ну то й що? Мати вела бухгалтерію, економила. Ти мене для цього покликав? Показати, як вона копійки рахувала?
— Копійки? — перепитав я. — Там мільйони, Глібе. Мільйони, які вона носила тобі. Щотижня. Сорок років. Світлана охнула. Вона подалася вперед. — Тату, про що ти? Які мільйони?
— А ось такі! Я кинув на стіл роздруківки листів. Той самий, перший, написаний друкованими літерами. — Читай, Свєтко. Вголос.
Світлана тремтячими руками взяла пожовклий листок. — «Шановна Віро Андріївно, ваш син Гліб скоїв страшне… Ми вб’ємо його…» — Вона запнулася, підняла на брата очі, повні жаху. — Гліб? Це що? Тебе хотіли вбити? У вісімдесят п’ятому?
Гліб сидів нерухомо. Його очі звузилися, перетворившись на дві колючі точки. Він зрозумів, що це не просто розмова. Це суд. Але він був гравцем. Він вирішив іти ва-банк. — Це марення, — виплюнув він. — Ти знайшов якісь старі папірці. Хіба мало хто писав. Може, маразм у неї був. Сама собі писала.
— Сама собі? — Я усміхнувся. — А гроші вона теж сама собі передавала? На задньому дворі банку. Я виклав фотографії. Ось машина. Ось рука з перстнем. Ось передача конверта.
Гліб зблід остаточно. Краплі поту виступили на високому чолі. Він схопився, перекинувши стілець. — Ти стежив за мною? Ти, старий маразматику, найняв когось стежити за власним сином? Та ти при своєму розумі?
— Сядь! — гримнув я так, що задзвеніли шибки в серванті. Це був голос начальника цеху, голос, який перекривав шум турбін. — Сядь, негіднику! Гліб осів назад. Він втиснувся в спинку стільця, зацьковано озираючись. Маска успішного бізнесмена злетіла. Перед нами сидів наляканий, злісний хлопчисько, спійманий на крадіжці.
— Навіщо, Глібе? — запитала Світлана. Її голос тремтів від сліз. — Навіщо ти це робив? Ми ж… Ми ж останнє доїдали в дев’яності. Мама пальто десять років носила. А ти… Ти смоктав із неї гроші?
— Та йдіть ви! — закричав Гліб. Його прорвало. — Ви не знаєте, як це — крутитися! Тобі, Свєтко, добре. Сидиш у своїй поліклініці на окладі, ні про що не думаєш. А мені треба було відповідати! Бізнес, зв’язки, ризики! Так, мені потрібні були гроші. Терміново. І що? Вона мати. Вона зобов’язана була допомагати!
Коментування закрито.