— Ну… — керуюча зам’ялася. — Я не стежила, звісно, але дівчата-касири казали, вона виходила не через головний вхід на проспект, а просила відчинити їй бічні двері. Ті, що ведуть у двір, до розвантажувальної зони магазинів. Казала, там коротше до аптеки.
Бічні двері, задній двір. Там, де стоять сміттєві контейнери і де вічно паркуються вантажівки супермаркету. Там немає камер, там глухий кут. Ідеальне місце.
— Можна мені… — голос мій здригнувся. — Можна мені подивитися записи з камер спостереження? Всередині банку. За минулий четвер. Це був останній раз, коли вона виходила з дому.
Ольга Петрівна підібгала губи.
— Це проти правил, Тимофію Іллічу. Тільки за запитом поліції.
— Ольго… — я назвав її на ім’я, без по батькові, як стару знайому. — Я не піду в поліцію. Поки що.
— Я повинен сам зрозуміти. Будь ласка. Заради пам’яті Віри. Я ж з глузду з’їду, якщо не дізнаюся.
Вона мовчала хвилину.
Чути було, як гуде системний блок під столом. Потім рішуче кивнула.
— Добре. Тільки нікому. І тільки один фрагмент.
Вона розгорнула монітор до мене. На екрані замиготіли чорно-білі кадри. Дата: восьме нуль перше дві тисячі двадцять шостого. Четвер.
Час 10:15. Ось вона входить. Моя Віра. У своєму старенькому пуховику.
У в’язаному береті. Рухається повільно. Важко. Ноги боліли.
Артрит. Підходить до каси. Касир передає їй щось через лоток. Віра бере пачку грошей.
Товсту. Перетягнуту гумкою. Озирається на всі боки. Вигляд у неї переляканий.
Зацькований. Вона ховає гроші в сумку. Притискає її до грудей обома руками.
Потім вона йде не до виходу, а вглиб коридору. До службових дверей. Камера перемикається. Коридор.
Вона штовхає важкі металеві двері й зникає у сніговій круговерті двору.
— І все? — запитав я.
— Далі камер банку немає, — розвела руками Ольга Петрівна. — Там двір.
Я вийшов із банку, хитаючись. Морозне повітря обпекло легені, але не остудило голову. Задній двір.
Я обійшов будівлю. Глухий закуток, завалений брудним снігом. Стіни розписані графіті. Тут пахло гнилими овочами і вихлопними газами.
Вона приходила сюди з грошима. Тут її хтось чекав. Я стояв і дивився на утоптаний сніг.
Сліди давно замело, але я ніби бачив цей привид чорного автомобіля. Мені потрібні були очі. Очі, які бачили те, чого не бачили камери банку.
І я знав, до кого йти. Я дістав телефон. Набрав номер, який пам’ятав напам’ять ще із заводських часів.
— Петровичу?
— Здорово, старий.
— Справа є, не телефонна. Наливай, я їду.
Петрович, колишній начальник охорони нашого заводу, а нині пенсіонер і сторож у гаражному кооперативі, був єдиною людиною, яка вміла діставати інформацію з-під землі. І він був єдиним, кому я міг розповісти про цю ганьбу. Бо якщо те, що я думаю, правда, то мені знадобиться не просто допомога.
Мені знадобиться щось серйозніше. Гаражний кооператив «Таврія» був державою в державі. Лабіринт із іржавого заліза і червоної цегли, занесений снігом по самі дахи.
Тут не діяли закони міста. Тут час тік інакше. Густим, тягучим потоком, що пахне відпрацюванням, бензином і чоловічою свободою.
Я пробирався вузькою колією, протоптаною між кучугурами, спираючись на палицю. Мороз міцнішав. На вечір обіцяли мінус двадцять п’ять, і повітря вже дзвеніло, як натягнута струна.
Гараж Петровича був у третьому ряду, номер 118. Місце сили. Ми з ним тут півжиття провели. Перебирали двигуни, варили днища нашим «Жигулям», ховалися від жіночих скандалів і просто мовчали, дивлячись на вогонь у буржуйці.
Петрович уже чекав. Хвіртка в масивних воротах була прочинена, зі щілини вибивалася пара і жовте електричне світло.
— Заходь, не студи хату! — гримнув він із глибини, щойно я заніс ногу через поріг.
Всередині було тепло і накурено. Гудів старий масляний обігрівач. На верстаку, застеленому газетою, вже стояла запотіла пляшка домашньої перцівки і тарілка з нарізаним салом, цибулею і солоними огірками.
Сам Іван Петрович, огрядний, сивий, з обличчям, схожим на печену картоплю, і хитрими, глибоко посадженими очима, сидів на продавленому дивані, видертому з якогось старого автобуса.
— Здорово, Тимохо! — Він не встав, ноги в нього боліли ще гірше за мої, але простягнув широку, як лопата, долоню. — Сідай.
— Вигляд у тебе, звісно… краше в труну кладуть.
Я стягнув шапку, обтрусив сніг із плечей, сів навпроти. У гаражі пахло ганчір’ям і тим особливим, затишним брудом, який буває тільки в майстернях, де працюють руками.
На стінах висіли інструменти, розвішані з педантичною акуратністю: гайкові ключі за зростом, викрутки за ранжиром і старий плакат із напівоголеною дівчиною на капоті «Волги», вицвілий до блідо-блакитного.
— Наливай, — глухо сказав я.
Петрович мовчки розлив настоянку по гранованих чарках. Ми випили.
Рідина вогнем прокотилася по стравоходу, трохи відпустила тугий вузол у грудях. Петрович захрустів огірком, вичікувально дивлячись на мене. Він умів чекати.
Колишній опер, потім начальник служби безпеки заводу. Він знав, що людина має сама дозріти, щоб вивалити нутро. Я поліз у внутрішню кишеню і дістав синій зошит.
Поклав його на газету поруч із салом.
— Що це? — Петрович примружився.
— Це, Ваню, ціна мого сімейного життя. Подивися.
Він витер руки об ганчірку, одягнув окуляри, що висіли на шнурку на шиї, і відкрив зошит. Спочатку гортав швидко, потім повільніше. Його густі брови повзли вгору.
Він ворушив губами, підраховуючи щось умі.
— Ні хріна собі! — видихнув він нарешті. — Це ж скільки? Мільйонів п’ятнадцять? Двадцять? Тимохо, ти що, підпільним мільйонером був, як Корейко?
Коментування закрито.