— Я йду. Не сьогодні, можливо. Але скоро.
Тиша стала майже відчутною. Хтось опустив погляд. Хтось стиснув губи. Надір дивився жорстко, але навіть у його обличчі вже не було колишньої впевненості.
— Я хочу, щоб ви почули мене зараз, — сказав Саїд. — Не потім. Не через юристів. Не після того, як мене не стане.
Він поклав долоню на руку Аліси.
Жест був простим, але в ньому виявилося більше сенсу, ніж у довгих поясненнях.
— Ця жінка була зі мною тоді, коли багато хто з вас не вірив, що вона здатна залишитися. Вона не прийшла по багатство. Вона залишилася, коли могла піти. І для мене це головне.
Надір різко видихнув.
— Батьку, ти не бачиш…
Саїд підняв руку, зупиняючи його.
— Я бачу краще, ніж ти думаєш, — спокійно сказав він. — Я бачу страх. Бачу заздрість. Але любові в цьому я не бачу.
Слова прозвучали жорстко, і він не спробував їх пом’якшити.
— Я вимагаю, щоб після моєї смерті до Аліси ставилися з повагою. Не як до жінки, яку ви звикли вважати тимчасовою. Не як до вдови за договором. А як до тієї, хто дав мені спокій наприкінці життя.
Він зробив паузу, збираючи сили.
— Я змінив заповіт.
У кімнаті відразу стало важче дихати.
— Значна частина мого статку перейде їй. Дім, доходи від частини справ, а також кошти на фонд, який вона створить.
Вітальнею пройшов приглушений гомін. Хтось не стримав обуреного шепоту. Надір стиснув кулаки, але промовчав.
— Ви отримали своє, — продовжив Саїд. — Ви виросли в безпеці. Отримали освіту, вплив, можливості. Я нічого у вас не відбираю, крім ілюзії, що зобов’язаний віддавати вам до безкінечності.
Він утомлено прикрив очі, потім знову подивився на присутніх.
— Аліса — моя остання воля. І моє останнє кохання.
Ці слова стали крапкою.
Коли родина розійшлася, Саїд попросив залишити їх самих. Слуги зачинили двері, і велика вітальня відразу здалася майже порожньою.
— Ти втомилася, — сказав він, дивлячись на Алісу. — Дуже втомилася.
Він простягнув руку.
— Підійди.
Вона підійшла й опустилася поруч. Обережно допомогла йому підвестися, потім провела до спальні. Кожен його крок давався з зусиллям, але він не скаржився. Лише тримався за її руку трохи міцніше.
У кімнаті було тихо. За вікнами мерехтіло місто, але тут, усередині, все ніби відступило.
Саїд довго дивився на Алісу, наче запам’ятовував кожну рису її обличчя.
— Я хочу лягти поруч із тобою, — сказав він. — Востаннє. Просто як чоловік. Без ролей. Без дому. Без світу навколо.
До горла Аліси підступили сльози, але вона кивнула.
Вони лягли поруч. Вона поклала голову йому на груди й почула серце — повільне, рівне, втомлене. Кожен удар здавався дорогоцінним.
— Дякую, — тихо сказав Саїд.
— За що?
— За те, що не злякалася старості. І залишилася.
Аліса нічого не відповіла. Лише міцніше пригорнулася до нього, ніби могла своїм теплом утримати його ще бодай трохи.
Вони заснули так — поруч, без обіцянок, без майбутнього, без спроби обманути ранок. Ця ніч була теплою і спокійною. Майже щасливою. Але щастя в ній уже не просило продовження. Воно було прощанням.
Ранок прийшов надто тихо.
Дім, звиклий прокидатися кроками, голосами, ледь чутним рухом життя, ніби завмер. Сонячне світло повільно пробивалося крізь напівпрозорі штори й лягало на стіни м’якими смугами, наче боялося торкнутися ліжка.
Аліса прокинулася першою.
Спершу їй здалося, що все як завжди. Тепло його тіла ще залишалося поруч. Його рука лежала нерухомо. Кімната була наповнена тим самим м’яким ранковим світлом, яке він любив.
Вона не рухалася, не бажаючи руйнувати цей крихкий спокій.
А потім прийшло відчуття.
Ледь помітне. Майже беззвучне.
Вона не чула його дихання.
Аліса обережно підвелася й вдивилася в обличчя Саїда. Воно було спокійним. Неймовірно спокійним. Без болю, без напруження, без сліду боротьби. Очі заплющені. Губи ледь торкнуті слабкою тінню усмішки, ніби він просто заснув після довгого шляху.
— Саїде, — прошепотіла вона.
Тиша відповіла їй раніше, ніж вона встигла покласти долоню йому на груди.
Серце не билося.
Ні слабкого поштовху. Ні віддаленого відгуку. Тільки нерухомість. Повна, нещадна, остаточна.
Світ не зруйнувався відразу. Він ніби завмер, витягнувся в тонку, неможливу лінію, де не було ні минулого, ні майбутнього. Аліса дивилася на нього й не могла прийняти просту думку: людина, яка ще вночі тримала її руку, пішла.
Вона притулилася до нього, спершу обережно, ніби боялася розбудити. Потім сильніше — уже з відчаєм людини, яка все ще сподівається втримати те, що відходить.
— Будь ласка, — прошепотіла вона. — Не зараз.
Але він уже пішов.
Крик вирвався не відразу. Спершу були сльози. Гарячі, безкінечні, ніби все, що вона стримувала в собі останні місяці, прорвалося разом. Вона обіймала його, цілувала холодніюче чоло, шепотіла слова, які не встигла сказати за життя, хоча говорила йому так багато.
Слуги ввійшли обережно. Потім з’явилися лікарі. Потім тиша знову заповнила кімнату — вже офіційна, підтверджена, остаточна.
Саїд помер уві сні…
