Михайло стояв у коридорі, закривши обличчя руками, поки лікарка пояснювала оточуючим, що у дівчинки слабке серце. «Це вроджений дефект, не ваша вина», — голосно говорила вона для свідків. Емма два дні пролежала під крапельницею, марила уві сні, кликала тата і свого білого ангела.
На третю ніч її відпустили додому, і лікарка передала останні таблетки. Михайло готував молоко тремтячими руками, сльози застилали очі. «Просто зроби це заради Тараса», — прошипіла Людмила.
Коли він увійшов до кімнати, Емма сиділа на ліжку і малювала вовка і хлопчика, що біжить по снігу. «Ось, люба, — сказав він, протягуючи склянку. — Лікарка сказала, це допоможе тобі заснути». Вона подивилася на нього серйозним, зовсім не дитячим поглядом і запитала, чому він увесь час сумний.
«Просто втомився», — видавив він із себе. Емма згадала слова сусідки, Ольги Петрівни, про те, що любов не вмирає, а просто змінює форму. Михайло не витримав, поцілував її в чоло і поспішно вийшов, не в силах дивитися, як вона п’є.
У його голові звучали слова брата: «Тримайся, я витягну тебе». Через півгодини Емма покликала його, скаржачись на біль і страх. Дівчинка почала задихатися, її погляд склянів.
«Не бійся, малечо, все добре», — плакав він, тримаючи її на руках. «Поклич білого ангела, скажи, що я сумую», — прошепотіла вона і затихла. Коли лікарі зафіксували смерть, світ для Михайла рухнув остаточно.
У лісі вовк підняв голову і видав таке довге виття, що багато хто в селищі прокинувся. Стара сусідка Ольга Петрівна, почувши це, заплакала, розуміючи, що все скінчено. Але всередині неї боролися жах і почуття провини: вона бачила через вікно, як Михайло щось підмішував у молоко, але змовчала зі страху.
Похорон призначили через три дні, Михайло наполіг на тому, щоб усе пройшло швидко. Ніхто не знав, що дівчинка була все ще жива — її серце билося так слабо, що прилади не вловили ритм. Єдиним, хто відчував життя, був той, хто стояв у тіні дерев з очима, повними болю.
Сніг падав густо і тихо, приховуючи те, що відбувалося, над цвинтарем стояв намет, під яким зібралися люди в чорному. У центрі стояла маленька біла труна, і Михайло стояв поруч із Людмилою, яка здавалася абсолютно спокійною. Він слухав молитву священника, але всередині у нього була порожнеча: Тарас, заради якого він скоїв злочин, навіть не зміг приїхати через хворобу.
Священник вимовив: «Господи, прийми цю чисту душу», але закінчити не встиг. З лісу, немов привид зі снігової завіси, вилетіла біла тінь. Спочатку люди подумали, що це собака, але коли звір наблизився, всі побачили величезного білосніжного вовка…
Коментування закрито.