Вовк зупинив похорон маленької дівчинки. Те, що сталося далі, приголомшило всіх присутніх до глибини душі. Його виття розірвало морозний ранок, немов лезо розрізало дзвінку тишу.
На засніженому цвинтарі, серед чорних силуетів скорботних, стояв величезний білий вовк. Його яскраво-блакитні очі були спрямовані на маленьку білу труну, в якій спочивала дівчинка, схожа на сплячого ангела. Звір повільно підійшов ближче, поклав важку лапу на край труни і опустив морду до самого її обличчя.
Люди в жаху закричали, хтось у паніці крикнув: «Стріляйте!», але вовк не виявляв агресії. Він просто вив, протяжно і тужливо, немов кликав її назад до життя. Сувора зима цього року не прощала нікого, і білі замети вкрили селище, ніби час вирішив зупинитися.
Того дня, коли ховали шестирічну Емму, температура впала нижче двадцяти градусів морозу. Небо було свинцево-сірим, повітря важким, і навіть вітер звучав як скорботна молитва. У Емми було світле волосся і очі кольору ясного ранкового неба.
Її батько, капітан Дмитро, загинув при виконанні службового обов’язку, захищаючи країну і рятуючи свій загін. Мама пішла з життя невдовзі після цього в автомобільній аварії. З того часу дівчинка жила з дядьком Михайлом і тіткою Людмилою, людьми, яких важко було назвати добрими, але вони залишилися її єдиною ріднею.
Михайло був фермером, і колись його родина володіла великою ділянкою родючої землі. Але тепер величезний борг перед банком висів над ним, як дамоклів меч. Людмила, холодна і розважлива жінка, нагадувала ту саму зиму, в якій вони жили: красива зовні, але крижана всередині…
