Електростанція продовжує працювати, судна ходять, а туристи постійно туди приїздять. Там дуже красиво, широко й велично. А на дні, де спочиває храм, стоять червоні буї.
На них є суворий напис: «Небезпечна зона, прохід заборонено». Офіційна причина заборони — нестійке дно. Але справжня причина зовсім інша.
Там унизу 23 людини колись вирішили нікуди не йти. Вони вирішили залишитися там до самого кінця. Вони вирішили служити, доки стоїть їхній храм.
Вода прийшла, але вони так там і залишилися. Можливо, вони залишаються там і досі. А можливо, вони все-таки пішли.
Цього ніхто не знає напевно. Але щороку рибалки шанобливо оминають це місце стороною. Вони роблять це не зі страху, а з глибокої поваги.
Бо там, де колись була земля, тепер тільки вода. Де стояли хати — тепер глибина. А де були живі люди — тепер лише тиша.
Але ця тиша неповна, якщо як слід до неї прислухатися. Якщо відкинути свій скепсис і дозволити собі повірити. Тоді можна почути тихий, далекий і дуже давній спів.
Це служба, яка так і не закінчилася. Або все ж закінчилася, але її відлуння звучить вічно. Вода назавжди сховала село, але так і не зачинила дверей храму.
Минуле просто неможливо втопити. Воно завжди залишається під товщею років і глибиною забуття. Ми будуємо нове поверх старого, заливаємо все водосховищами й забуваємо.
Але деякі місця все пам’ятають через тих, хто в них залишився. Через тих, хто назавжди пов’язав себе із землею, молитвою й вірою. Ми часто думаємо, що мертве не говорить.
Ми думаємо, що затоплене не дихає, а минуле ніколи не повертається. Але так буває рівно доти, доки ми самі не спускаємося на глибину. І не бачимо свічок, що яскраво горять у непроглядній темряві.
І не чуємо голосів там, де має бути лише абсолютна тиша. І тільки тоді ми починаємо розуміти, що світ набагато складніший. Закони не такі суворі, а межі не такі чіткі, як нам здавалося.
Є те, що ніколи не вмирає, не тоне й не гасне. Кожен вирішує сам, як саме це назвати. Віра, пам’ять, енергія місця, диво — слова різні, але суть завжди одна.
Є двері, які не в змозі зачинити навіть вода. І є служби, які не припиняються навіть після смерті всіх парафіян. Десь на дні річки ці 23 людини вирішили чекати того, хто скаже їм потрібні слова.
Можливо, вони вже дочекалися його. Ми ніколи цього не дізнаємося. Але вода пам’ятає все.
