Невдовзі звуки стихли, і в будинку повисла важка, дзвінка тиша. Жінка повернулася до кімнати й без сил опустилася на стілець. Вона намагалася переконати себе, що це просто усадка старої дерев’яної будівлі.
Дерево розсихається й тріщить, і це цілком нормально для таких споруд. Але ці кляті звуки були надто схожі на людську ходу. Тієї ночі вона лягла в ліжко, але дуже довго не могла склепити очей.
Лідія дослухалася до кожного скрипу й шереху, який видавав старий будинок. Будівля ніби дихала й жила своїм власним, прихованим життям. І господині дедалі частіше здавалося, що вона перебуває тут далеко не сама.
Наступні кілька днів минули у відносному спокої й праці. Лідія активно працювала по господарству, поступово звикаючи до нового місця. Сусіди трималися на ввічливій відстані, обмежуючись лише сухим привітанням.
Ніхто з них не заходив у гості й не пропонував посильної допомоги. Лідія ставилася до цього з розумінням, бо місцевим жителям був потрібен час. Але з настанням темряви їй ставало по-справжньому незатишно.
Уночі старий будинок ніби прокидався й починав жити своїм життям. Він рипів, стогнав, а інколи Лідії вчувалися тихі кроки або невиразний шепіт за стіною. У такі моменти вона вмикала ліхтарик і обходила кімнати, але завжди знаходила лише порожнечу.
Вона вперто списувала ці явища на розбурхану уяву, стрес і втому. Однак липкий, підсвідомий страх нікуди не зникав. Одного разу глибокої ночі Лідія раптово прокинулася від пронизливого холоду.
У кімнаті було по-справжньому крижано, хоча перед сном піч була добре натоплена. Сівши на ліжку, жінка з подивом побачила, що вікно розчинене навстіж. Гуляючий по кімнаті крижаний вітер колихав недогарок свічки на столі.
Лідія точно пам’ятала, що ввечері власноруч зачинила стулку на міцну клямку. Підійшовши ближче, вона виявила, що металевий засув акуратно відсунутий убік. Виглядало це так, ніби хтось спеціально відчинив вікно зсередини кімнати.
Тремтячими руками вона зачинила раму й повернула клямку на місце. Забравшись назад у спальний мішок, вона тремтіла чи то від холоду, чи то від дикого напруження. І тут у дзвінкій тиші пролунав тихий, сумний жіночий голос.
Хтось невидимий двічі покликав її на ім’я. Лідія завмерла, боячись навіть зітхнути, і вся обернулася на слух. Голос повторився ще тихіше, благаючи її про послугу.
Звук долинав звідкись із глибини дерев’яної стіни або з-під старої підлоги. Жінка схопилася, судомно ввімкнула ліхтарик і почала освітлювати кожен метр простору. Кімната була абсолютно порожня, і тоді вона у відчаї крикнула в порожнечу.
Відповіддю їй стала лише глуха, гнітюча тиша. Невідомий голос замовк, ніби його ніколи й не було. Лідія методично обійшла весь будинок, перевіривши кожен темний куток.
Оглянувши сіни, кухню й комору, вона переконалася, що всередині нікого немає. Повернувшись у ліжко, вона обхопила коліна руками й почала тихо погойдуватися. Вона намагалася переконати себе, що це просто гра запаленого розуму…
