Лідія поставила чайник на гарячу плиту, заварила міцний чай і дістала їжу. Вона сіла за чистий стіл і їла повільно, уважно розглядаючи кімнату. За вікном стрімко темніло, огортаючи село непроглядною пітьмою.
Околиці були напрочуд тихими й безтурботними. Не долинало жодних звуків: ні шуму машин, ні людських голосів, ні музики. Лише осінній вітер тихо шумів у кронах яблунь, та десь удалині зрідка гавкав собака.
Лідія встала з-за столу й запалила воскову свічку. Електрики в занедбаному будинку передбачувано не виявилося. М’яке світло затанцювало по брунатих стінах, створюючи химерні, довгі тіні.
Жінка лягла на ліжко й щільно вкрилася теплим спальником. Вона втомилася так сильно, що все тіло неприємно нило. Але це була саме та здорова втома, яка буває після плідної праці.
Вона заплющила очі й майже відразу почала провалюватися в глибокий сон. І раптом крізь дрімоту вона виразно почула підозрілий стукіт. Це був тихий, гранично обережний звук, що долинав з боку вхідних дверей.
Хтось невідомий наполегливо стукав у її дім. Лідія різко сіла на ліжку й внутрішньо насторожилася. Вона не розуміла, хто міг прийти в гості, адже на годиннику було близько одинадцятої вечора.
Жінка тихо встала, підійшла впритул до дверей і, не відсуваючи засувів, спитала, хто там. У відповідь повисла напружена, моторошна тиша. За хвилину хрипкий чоловічий голос терміново попросив відчинити двері для важливої розмови.
Незнайомець назвався сусідом, який живе в будинку через дорогу. Він наполегливо повторював, що справа не терпить зволікання і дуже важлива. Лідія вагалася, але інтонації чоловіка звучали радше стривожено, ніж загрозливо.
Вона обережно прочинила двері, завбачливо залишивши старий ланцюжок. На порозі тупцював високий, нездорово худий старий із сутулими плечима. Він був одягнений у сильно потерту куртку, а на голові мав просту в’язану шапку.
Обличчя непроханого гостя було пооране глибокими зморшками. Його глибоко посаджені очі дивилися на Лідію дуже уважно й з явною тривогою. Старий вдивився в її обличчя й спитав, чи вона нова господиня цього місця.
Отримавши ствердну відповідь, він нервово озирнувся через плече. Сусід ніби перевіряв, чи не стежить за ним хтось із темряви. Потім він нахилився ближче до щілини й майже пошепки порадив їй тікати, поки не пізно.
Лідія остаточно розгубилася від такої несподіваної заяви. Вона спитала, що він має на увазі і чому вона повинна тікати. Старий повторив своє прохання, стверджуючи, що цей будинок категорично не підходить для життя.
Він наполягав, що залишатися тут небезпечно. На розпитування про причини чоловік знову боязко озирнувся довкола. Він прошепотів, що не може говорити просто зараз через серйозну загрозу.
Сусід настійливо рекомендував їй зібрати речі й поїхати вже наступного ранку. Він радив продати нерухомість назад, забрати гроші й тікати якнайдалі. Лідія заперечила, що витратила на купівлю всі свої кошти й їй просто нікуди повертатися.
Старий сумно похитав головою, і в його погляді промайнула щира жалість. Він констатував, що жінці дуже не пощастило з цією угодою. Однак він підкреслив, що виконав свій людський обов’язок і чесно її попередив.
Одразу після цих слів чоловік різко розвернувся й швидко зашкутильгав геть. Його сутула постать миттю розчинилася в густій нічній темряві. Лідія визирнула надвір і розпачливо гукнула його, просячи все пояснити до ладу.
Але дивний візитер уже безслідно зник з очей. Лише самотнє відлуння її дзвінкого голосу рознеслося сплячою сільською вулицею. Лідія грюкнула дверима й засунула важкий металевий засув.
Вона притулилася спиною до холодних дощок, намагаючись угамувати тремтіння. Серце билося надто часто, а в скронях пульсувала кров. Жінка ламала голову над тим, чого саме хотів цей чоловік і чому він говорив загадками.
Повернувшись у ліжко, вона зрозуміла, що заснути вже не зможе. Лідія лежала з розплющеними очима, дослухаючись до навколишньої тиші. Старий будинок тихо рипів, а мостини видавали ледь помітні звуки…
