Донька йшла на поправку, вже могла вставати, робила перші кроки коридором. Лікарі казали, що фізично вона відновиться. З психікою складніше, але й тут був прогрес.
Дарія почала говорити, навіть іноді усміхалася. Щоправда, при вигляді чоловіків усе ще здригалася й тулилася до матері. «Мамо, а що з ним?» — спитала якось Дарія.
Людмила зрозуміла, про кого йдеться. «Не знаю, доню. Кажуть, якась бійка була, лежить у лікарні».
Дарія довго мовчала, потім тихо сказала: «Добре». Більше ця тема не порушувалася. Але іноді Людмила ловила на собі дивний погляд доньки.
Не то переляканий, не то розуміючий. Наче Дарія про щось здогадувалася, але боялася спитати прямо. Костянтин Золотарьов жив у блаженному невіданні цілих два тижні після випадку з Петровим.
Батько-директор оберігав свого єдиного сина від поганих новин. А сам Костя не дуже цікавився долею приятеля. Подумаєш, завгоспа підрізали в п’яній бійці, з ким не буває.
Хлопець продовжував своє розгульне життя: вдень відсипався, увечері тинявся по пивних, вихвалявся перед дружками своїми подвигами. Саме в одній із таких пивних Людмила й почула те, що остаточно зміцнило її рішучість.
Вона зайшла туди випадково, повертаючись із лікарні: почався дощ, вирішила перечекати. Сіла в кутку, замовила чай. За сусіднім столиком сиділа компанія молодих хлопців, серед них Золотарьов.
Добряче вже напідпитку, говорили голосно, не соромлячись. «А пам’ятаєш ту студентку місяць тому?» — хихикнув хтось. Костя вдоволено вишкірився: «Ще б пак!»
«Така тихоня виявилася, навіть кричати толком не могла. Петров потім казав, що дарма ми її живою лишили, але я сказав — хай живе, все одно ніхто не повірить. Батечко, якщо що, замне, у нього зв’язки».
Людмила сиділа, вчепившись у склянку з чаєм так, що побіліли кісточки пальців. Усередині все перетворилося на лід. Не просто не кається — вихваляється, пишається, вважає це подвигом.
У ту мить останні сумніви зникли. Якщо з Петровим вона ще вагалася, чи не надто жорстоко, то тепер знала напевно: вони всі повинні відповісти.
Друге травня. Святковий день. Усе місто гуляло, пило, веселилося.
Ідеальний час: усі розслаблені, увага притуплена, міліція зайнята п’яними дебошами в центрі. Людмила готувалася три дні. Вивчила розклад лазні, куди Золотарьов ходив щовівторка.
Перевірила покинутий будинок на околиці: підвал із товстими стінами далеко від житлових кварталів. Підготувала все необхідне: міцнішу мотузку, надійніший кляп, більше хлороформу. І ще дещо.
Небезпечну бритву покійного чоловіка, яку вона наточила до бритвяної гостроти. Увечері, коли Золотарьов вийшов із лазні розпарений і задоволений, Людмила вже чекала на нього в провулку. Чоловічий одяг, кепка насунута низько, сутула хода — звичайний напідпитку робітник, яких у свято сотні.
Хлопець навіть не звернув уваги на постать, що йшла позаду. А навіщо? Він же син директора універмагу, хто посміє його зачепити?
Удар був точний, в основу черепа, як учили на війні. Не вбити, але вирубати надовго. Золотарьов осів, мов підкошений.
Людмила швидко відтягла його за сарай, притисла до обличчя ганчірку з хлороформом. Потім найскладніше — дотягти до підвалу. Хлопець був молодий, здоровий, кілограмів під вісімдесят.
Але Людмила впоралася. Роки роботи біля верстата дали їй силу, а лють дала витривалість. Золотарьов отямився за годину…
