Вона взяла шматок вареного м’яса зі своєї тарілки, повільно, методично почала різати. Тупе лезо рвало волокна, але Людмила продовжувала. «Можна відрізати що завгодно, просто це займе більше часу й буде болючіше».
Ніхто не ворухнувся. Людмила дорізала м’ясо, витерла ніж об серветку, поклала назад. Сіла доїдати обід.
Чоловіки за сусіднім столом поспішно встали й пішли. Відтоді в її присутності ніхто не розповідав подібних жартів. Але головне сталося вночі.
Людмила не спала третю добу поспіль. Сиділа на кухні, пила холодний чай і думала. Якоїсь миті вона встала, підійшла до шафи, дістала старий фотоальбом «Воєнні роки».
Ось вона, молода, біля верстата, точить снаряди. Ось із подругами на суботнику. А ось та фотографія, яку вона ховала навіть від чоловіка.
Група жінок у тілогрійках, усі з серйозними обличчями. Підпільний осередок заводу на випадок окупації. Їх учили багато чого: диверсій, стеження, усунення вартових.
«Якщо ворог прийде, ви повинні бути готові на все», — казав інструктор держбезпеки. Ворог не прийшов тоді, але прийшов тепер. Тільки це був не зовнішній ворог у чужій формі.
Це були свої, місцеві, які посміли торкнутися її доньки. І Людмила зрозуміла. Вона готова.
Усі ці навички, що дрімали п’ятнадцять років, раптом прокинулися. Як стежити непомітно? Як вибрати місце?
Як зробити так, щоб жертва не кричала? Як завдати максимальної шкоди, але залишити живою? Це було найскладніше, але й цього навчали.
Вона дістала з альбому маленький записник, захований між сторінками. Шифр, яким користувалися в групі. Почала писати.
План. Не емоційний порив помсти, а холодний, вивірений план воєнної операції. Цілі: Петров, Золотарьов, третій невідомий.
Завдання: максимальна відплата. Умова: залишитися на волі, щоб підтримати Дарію. Сусідка Марфа Іванівна потім розповідала слідчим, що тієї ночі бачила дивне.
Людмила стояла біля вікна до світанку, нерухома, як статуя. «Я подумала, молиться, мабуть, за доньку». Але Людмила не молилася.
Вона перетворювалася з жертви обставин на мисливця. З матері, розчавленої горем, на машину відплати. Людмила слухала доньку, і з кожним словом щось усередині неї кам’яніло.
Три імені. Точніше, два імені й прикмети третього. Петров, завгосп м’ясокомбінату, 45 років.
Дружина в міській раді. Золотарьов Костянтин, 23 роки. Єдиний син директора універмагу, відомий гуляка й пияк.
І невідомий зі шрамом. Людмила запам’ятала кожну деталь. Після розмови вона поцілувала доньку в чоло, сказала, що все буде добре, і пішла додому.
Але вдома вона не лягла спати. Сіла за стіл і почала писати. Розмірено, акуратним почерком.
Наче виробничий звіт. Наступного дня Людмила знову пішла до слідчого Воронцова. Назвала імена.
Воронцов скривився, похитав головою. «Людмило Павлівно, ви розумієте, кого звинувачуєте? У Петрова дружина в міській раді.
Золотарьов-старший половину міста забезпечує товаром. Без доказів я навіть викликати їх на допит не зможу. А слова вашої доньки?»
«Вибачте, але вона в такому стані, що будь-який адвокат доведе, що це марення травмованої свідомості». Людмила мовчала. Потім спитала прямо: «Тобто нічого не буде?»
Воронцов відвів очі: «Я постараюся, але не обіцяю». Людмила вийшла з міліції й попрямувала не додому, а на м’ясокомбінат.
Вона знала, де він розташований. Усе місто знало: величезна сіра будівля на околиці, звідки запах крові й жиру розносився на кілометр. Біля прохідної вона зупинилася.
Дістала цигарки. Курити вона почала на війні, коли працювала по дванадцять годин у цеху. Тепер курила рідко, але в кишені тілогрійки завжди лежала пачка міцних цигарок.
Простояла так годину, спостерігаючи. П’ята вечора, робітники потягнулися до виходу. Петров вийшов о пів на шосту.
Огрядний, лисуватий, у добротному пальті, сів у чорну машину й поїхав. Наступні два тижні Людмила жила дивним подвійним життям.
Удень працювала в цеху, навідувала доньку в лікарні, готувала їжу, розмовляла з сусідками. Ніхто не помічав змін, хіба що стала мовчазнішою. Але це зрозуміло — переживає за дівчинку…
