Людмила Павлівна пропрацювала на заводі до самої пенсії. Так і лишилася токаркою шостого розряду, хоча їй не раз пропонували підвищення. Відмовлялася, казала, що їй і так добре.
Померла 1973 року. Оточена онуками, Дарія народила трьох дітей, усупереч прогнозам лікарів. На похорон прийшло все місто.
Навіть Семен Крючков прикуцав на милицях. На той час старий, хворий, остаточно спитий. Постояв біля труни, поклав три гвоздики й тихо сказав: «Пробачте мені, Людмило Павлівно, і дякую».
Петров виїхав із міста відразу після виписки з лікарні. Казали, що дружина покинула його, дізнавшись правду. Сліди його загубилися десь в інших республіках.
Золотарьови зникли, наче їх і не було. Лише через багато років з’ясувалося, що Костянтин став працювати бібліотекарем у невеликому віддаленому селищі. Одружився з жінкою набагато старшою за себе, удочеривши її доньку від першого шлюбу.
Сусіди знали його як тиху, ввічливу людину, яка ніколи не підвищувала голосу й обходила стороною будь-які конфлікти. Слідчий Воронцов дослужився до підполковника, очолив обласне управління карного розшуку. На пенсії написав мемуари, де, серед іншого, була глава без назви.
Просто рік — 1950. У ній він міркував про природу справедливості, про межі закону і про те, що інколи найправильніше рішення — це не бачити очевидного. Рукопис не пропустила цензура, але копії ходили з рук у руки серед юристів ще довгі роки.
Ця історія ніколи не потрапила до офіційних архівів. Немає документів, що підтверджують зв’язок між нападом на Дарію Кузнецову й подальшими подіями. Але в тому місті, назву якого ми навмисно не згадуємо, її пам’ятають досі й передають з уст в уста.
