Тільки тепер, коли вона йшла вулицею, люди розступалися. Не явно, не демонстративно, але розступалися. У цеху з нею стали вітатися інакше: з повагою, змішаною зі страхом.
Начальник зміни, який раніше покрикував на робітниць, тепер звертався винятково ввічливо. «Людмило Павлівно, чи не могли б ви?» Вона робила вигляд, що не помічає змін.
Дарію виписали з лікарні на початку червня — схудлу, бліду, але вже здатну усміхатися. Людмила привезла її додому на таксі — нечувана розкіш для простої робітниці. Сусіди по комуналці зустріли стримано, але тепло.
Старенька Марфа Іванівна спекла пиріг, родина Громових подарувала відріз на сукню. Усі намагалися не дивитися Дарії в очі, але вона й не шукала цих поглядів. Перший тиждень удома дівчина майже не виходила з кімнати.
Сиділа біля вікна з книжкою, дивилася на вулицю. Людмила не наполягала, не квапила. Знала: потрібен час.
Багато часу. На другий тиждень Дарія вийшла до магазину по хліб. На третій дійшла до училища, поговорила з викладачами про поновлення.
Повільно, обережно, як учаться ходити після тяжкої хвороби, вона поверталася до життя. Одного вечора, коли вони пили чай на кухні, Дарія раптом спитала: «Мамо, а що з ними? З тими трьома?»
Людмила спокійно відпила з кухля. «Кажуть, на них напали, усі троє в лікарні, але житимуть». Дарія довго мовчала, кришила хліб.
«Вони тепер не зможуть?» — запитання повисло в повітрі. «Не зможуть», — підтвердила Людмила. «Ніколи».
Дарія кивнула й більше не поверталася до цієї теми. Але тієї ночі Людмила чула, як донька плаче в подушку. Не від страху чи болю.
То були інші сльози. Сльози полегшення, ніби величезний камінь звалився з душі. Вранці Дарія вперше за три місяці усміхнулася по-справжньому.
Не через силу. «Мамо, я хочу повернутися до навчання. Стати лікаркою, допомагати людям».
Людмила обійняла доньку. «Звісно, доню. Ти станеш чудовою лікаркою».
А потім сталося непередбачене. У середині червня до Людмили прийшов слідчий Воронцов. Не у формі, у цивільному.
Постукав увечері, коли Дарія вже спала. Людмила відчинила, побачила його й завмерла. «Можна зайти?» — спитав Воронцов тихо.
Вона мовчки відступила вбік. Вони сіли на кухні. Воронцов довго мовчав, крутив у руках цигарку, не закурюючи.
Нарешті заговорив. «Я все знаю, Людмило Павлівно. Від самого початку знав».
«Але доказів немає й не буде. Потерпілі мовчать, свідків немає. Справу закрито».
«Навіщо прийшли?» — спитала Людмила рівно. Воронцов підвів на неї втомлені очі. «Попередити:
