Він, як і раніше, дивився у вікно, і на його обличчі не сіпнувся жоден м’яз. Із кухні долинув запах кави й кроки Сергія. Чоловік спитав із дверей, чи готова вона, і почав застібати куртку.
Його погляд ковзнув по синові й по мисці в руках дружини. На запитання, що сталося, Альона відповіла, що нічого, і поставила посуд назад на підвіконня. Сергій присів і поцілував Арсена в маківку.
Хлопчик трохи повернув голову, чи Альоні лише здалося, що повернув. Сергій попросив дружину не накручувати себе, зауваживши, що всі діти різні й їхній син просто спокійний. Альона мовчки дивилася, як за чоловіком зачиняються вхідні двері.
Слово «спокійний» вона чула вже стільки разів, що воно встигло протертися до дір. «Спокійний, зручний, тихий», — так казала Людмила Вольфівна, коли Арсен був зовсім маленьким, і в її вустах це звучало як похвала. Альона тоді кивала й навіть трохи пишалася тим, що малюк не кричить ночами, не вимагає уваги щохвилини й засинає сам.
Сусідки казали, що їй пощастило, і вона слухняно погоджувалася з ними. Тепер же слово «тихий» лежало в ній, як камінь: гладкий, холодний і важкий. Вона вийшла у двір з Арсеном, поставила його на землю, а він одразу присів навпочіпки біля ґанку й почав вивчати тріщину на сходинці.
Альона попрямувала до хвіртки, і тут із-за паркану долинули голоси. Тітка Рая, трохи глуха на праве вухо, голосно питала сусідку, чи бачила та вчора Арсена Воробйова. Ніна Георгіївна відповіла, що бачила, і додала, що хлопчикові вже півтора року, а він увесь час стоїть і дивиться в одну точку.
Далі жінки перейшли на шепіт, який було чути анітрохи не гірше за звичайну мову. Альона розвернулася й поспішно пішла назад до ґанку. Людмила Вольфівна з’явилася о третій годині дня, без дзвінка, як і завжди.
Альона почула звук її машини ще тоді, коли та звертала з Головної вулиці, адже двигун старенької «Ниви» мав неповторний тембр. На порозі свекруха постала з банкою полуничного варення в руці й з тим особливим поглядом, яким уміла оглядати кімнату цілком за одну секунду. Цей погляд негайно виявляв у приміщенні все, що слід було б зробити інакше.
Вона спитала, як Арсен сьогодні, і пройшла повз Альону просто до онука, який сидів посеред кухні з дерев’яною ложкою в руці. Альона відповіла, що все нормально. Людмила присіла перед хлопчиком, узяла його на руки й спробувала привернути увагу, сказавши подивитися, хто прийшов.
Хлопчик уперто дивився кудись за її плече. Людмила покликала ще раз, потім іще, але він не повернув голови й не всміхнувся. Арсен не потягнувся руками, а просто сидів у неї на колінах, ніби бабусі не було зовсім.
Щось в обличчі Людмили Вольфівни ледь помітно змінилося, і Альона відразу це вловила. За два роки вона навчилася читати емоції свекрухи так само добре, як досвідчений метеоролог читає небо. Не відриваючи погляду від хлопчика, Людмила суворо спитала невістку, чи була та з ним у лікаря….
