— Коли я зрозуміла, що не зможу бути частиною твого життя, я вирішила, що хоча б буду спостерігати за тобою здалеку. Спочатку я влаштувалася прибиральницею в школу, куди ти ходив, потім перейшла в інститут, а потім продавала овочі та фрукти поруч із твоїм офісом, і не тому, що мені не було куди піти. Це був мій єдиний спосіб бути хоч трохи ближче до тебе. Я сподівалася побачити, як ти ростеш, як будуєш своє життя, хоча б краєм ока.
Її голос був сповнений гіркоти і глибокого жалю, і Іван, ледь стримуючи сльози, відчув, як його серце розривається від розуміння того, скільки ця жінка пережила заради нього.
— Я спостерігала за тобою, хоч і не могла говорити. Це давало мені сили жити, — продовжувала вона, її голос тремтів, але її очі були тверді. — Я завжди вірила, що одного разу ти зрозумієш, чому я це зробила. Що пробачиш мені…
Іван, не витримавши, ступив до неї, взяв її руки, такі ж теплі, як і колись у його дитячих спогадах, і міцно їх стиснув. Вперше він усвідомив, що ці руки були руками його справжньої матері, жінки, яка все своє життя кохала його, не маючи права бути поруч.
— Ви не повинні просити у мене вибачення, — прошепотів він із тремтінням у голосі. — Ви моя мати. Ніщо цього не змінить. Я зроблю все, щоб компенсувати вам ті роки, які ми втратили.
Між ними запанувала тиша, сповнена глибокого розуміння і прощення, яке, здавалося, зцілювало душу. Іван був готовий прийняти цю жінку як свою матір, він відчував її любов, яка переповнювала її, незважаючи на всі перешкоди. Старенька, плачучи від щастя і полегшення, поглянула на нього з вдячністю і ніжністю, яку пронесла крізь роки розлуки. Вона знала, що тепер, нарешті, їхня історія може продовжитися разом. Іван, прийнявши рішення змінити їхні долі, промовив:
— Ви підете зі мною. Віднині ви будете поруч, і я зроблю все, щоб кожен ваш день був сповнений тепла і турботи. Ви — частина моєї сім’ї, так, як завжди мало бути.
Старенька, розчулена його словами, лише тихо кивнула, не в силах стримати сльози щастя. Вона мріяла про цей момент усе своє життя, і тепер, коли він настав, їй було складно повірити, що це не сон.
Коли Іван привів стареньку додому, він знав, що майбутнє пояснення дружині буде не з легких. Він із ніжністю підтримував свою матір за лікоть, і вони разом увійшли в будинок. Дружина, почувши шум у передпокої, вийшла їх зустріти.
— Іване, хто це? — вона зі здивуванням подивилася на стареньку, немов не вірячи своїм очам. Раніше вона лише чула розповіді чоловіка про загадкову жінку, але не могла уявити, що та опиниться у них вдома.
Іван зробив глибокий вдих, розуміючи, що настав момент істини. Він поглянув на дружину і тихо сказав:
