На сусідньому прикріпленому аркуші фігурував похмурий, детально промальований силует високого бородатого чоловіка. Ще один малюнок досить точно зображав великого собаку, чиї обриси підозріло нагадували самого Грома. Побачивши цю дитячу творчість, Олена відчула сильну нудоту від наростаючого нервового напруження.
Свіжість паперу не залишала жодних сумнівів: нещасні малолітні бранки досі перебувають десь тут. Діючи суворо за посадовою інструкцією, майор швидко зафіксувала обстановку на камеру смартфона. Закінчивши фотозйомку, вона цілком безшумно рушила до протилежної стіни моторошного сховку.
Там, у найгустішій і найнепрогляднішій тіні, височіла масивна й дуже стара платтяна шафа. Вівчарка з розгону кинулася до цих меблів, люто дряпаючи дверцята й оглушливо, надривно гавкаючи. Слідча взяла об’єкт на мушку й різко розчинила скрипучі дерев’яні стулки на себе.
На її безмежний подив, замість полиць із поношеним одягом там ховався черговий потайний тунель. Тепер голоси звучали без найменших спотворень: перелякане перешіптування швидко змінилося нервовим, здавленим хихотінням. Потім пролунав владний чоловічий баритон, що промовляв із моторошною, гіпнотичною монотонністю.
— Ми врятувалися, дівчатка, нагорі залишився лише мертвий попіл, а наш справжній дім тепер тут, — упевнено навіював незнайомець. Від цих божевільних фанатичних промов кров буквально застигла в жилах Волкової. Вона чітко усвідомила, що до прямого зіткнення з небезпечним психопатом залишилися лічені метри.
У крихітній комірчині, тьмяно освітленій десятками кіптявих парафінових свічок, сидів сутулий, неохайний чоловік. Перед ним, слухняно склавши руки на колінах, розташувалися дві вкрай виснажені дівчинки-підлітки. Їхнє нечісане волосся звисало брудними пасмами, а шкіра набула хворобливого землистого відтінку через катастрофічний брак сонця.
Але найбільше лякав їхній відчужений, порожній погляд, переповнений сліпим обожнюванням свого жорстокого мучителя. — Алісо… Софіє… — приголомшено вимовила Олена, з величезними труднощами впізнаючи подорослішалих сестер Лебедєвих. Почувши свої давно забуті справжні імена, бранки здригнулися, ніби від раптового удару струмом.
Одна з них інстинктивно вчепилася в засмальцьований рукав викрадача, відчайдушно шукаючи в нього захисту від незваної гості. Злочинець повільно повернув голову, змірявши досвідчену поліцейську поглядом, повним презирства й злоби. У його запалених очах яскраво палало чисте безумство людини, остаточно відірваної від реальності..
