Деякі вбиті горем, горді батьки категорично й з обуренням відмовилися брати ці криваві, як їм здавалося, гроші від держави. Інші, бідніші родини все ж прийняли цю компенсацію, але це очікувано не принесло їм абсолютно жодного душевного полегшення. Колишня класна керівниця Анна Корнєва лише власними силами й на свої скромні заощадження організувала зворушливий меморіал на території школи №7.
Там робітники встановили 24 абсолютно однакові, суворі гранітні плити із золотом висіченими іменами всіх невинних жертв. На кожній із цих чорних плит закріпили красиві, світлі фотографії тих самих усміхнених випускників 1992 року. Біля цих сумних плит тепер завжди лежали свіжі, яскраві квіти, які небайдужі люди приносили туди щотижня.
Саму ж цю величезну, сумнозвісну на всю країну школу остаточно й назавжди закрили у 2024 році. Ця похмура, проклята будівля стала надто токсичним, лячним і нестерпним символом смерті для всього невеликого міста. Місцеві батьки категорично, зі скандалами відмовлялися віддавати своїх малюків навчатися в той заклад, де сталася така жахлива масова трагедія.
У підсумку міський муніципалітет під тиском громадськості ухвалив єдине правильне, хоч і важке рішення про повну ліквідацію цього закладу. Величезна, порожня й моторошна будівля зловісно стояла покинутою, з вибитими вікнами цілий довгий рік. Потім її остаточно й безжально знесли до самого фундаменту за допомогою важкої гусеничної будівельної техніки.
На розчищеному, порожньому місці колишньої школи невдовзі дбайливо розбили дуже красивий, тихий зелений сквер для прогулянок містян. Усі пам’ятні чорні меморіальні плити акуратно й дбайливо перенесли саме туди, створивши алею пам’яті. Тепер це красиве, спокійне місце назавжди стало офіційною міською зоною світлої пам’яті й тихої скорботи.
Засуджений убивця Громов зараз покірно відбуває свій довгий строк у спеціальній суворій колонії для літніх ув’язнених. Наразі цьому хворому, зламаному чоловікові виповнилося вже 64 повних роки. Його й без того слабке, підірване тюрмою здоров’я стрімко і, вочевидь, незворотно погіршується з кожним місяцем.
Тюремні лікарі з явною тривогою констатують його дуже серйозні, хронічні проблеми зі старим серцем. Цілком можливо, що цей кволий старий просто фізично не доживе до кінця свого величезного, двадцятирічного строку. Тим часом засуджена пособниця Максимова відчайдушно й цілеспрямовано намагається домогтися свого законного умовно-дострокового звільнення.
Адміністрація жіночої колонії вже видала їй цілком позитивну, дуже хорошу характеристику за зразкову поведінку. Її оптимістичні, дорогі адвокати дуже сподіваються на можливий перегляд цієї гучної справи через п’ять років її відбуття покарання. А от відзначений, прискіпливий слідчий Кузнєцов заслужено отримав офіційну подяку й підвищення від свого високого начальства.
Успішне, гучне розкриття такої заплутаної, безнадійної справи тридцятирічної давнини стало справжньою, обговорюваною сенсацією в усьому регіоні. Але сам цей досвідчений, утомлений сищик зовсім не відчуває абсолютно жодного професійного задоволення чи гордості від виконаної роботи. Адже ті самі 24 загублені молоді життя вже ніяк, за жодних обставин неможливо повернути назад їхнім родинам…
