Артем узяв її, погортав, потім підняв погляд. «Ти мені почитаєш?» Віктор ніколи в житті не читав уголос дітям.
Сів на лаву, розгорнув на першій сторінці й почав читати. Голос був не гучний, без акторства, просто слова. Артем слухав, притулившись до його плеча, ненавмисно, просто так вийшло.
Віктор читав і намагався не думати про те, чим може закінчитися суд. У вересні прийшла повістка. Перше засідання призначене на 23 жовтня.
Він повідомив Барсукову. Той кивнув. «Будемо готові».
Увечері Віктор дістав папку з документами, перевірив кожен аркуш за списком, який склав сам на зошитовому листку в клітинку. Усе було на місці. Ніна Степанівна, дізнавшись про суд від Петровича, передала через нього банку варення й записку на клаптику паперу.
«Тримайся, Вітю, ти правильна людина». Віктор прочитав, склав учетверо й поклав у шухляду столу поруч із папкою. 23 жовтня він надягнув єдиний піджак, зав’язав краватку, яку востаннє купував на весілля у 1984-му, і вийшов із дому о пів на дев’яту.
Перше засідання тривало менше години. Барсуков говорив спокійно й точно, зачитав норму закону, вказав на суперечність у відмові опіки, попросив суд зобов’язати районний відділ розглянути заяву Савельєва по суті. Черепнова сиділа навпроти в темному пальті з папкою на колінах.
Коли настала її черга говорити, вона розкрила папку й зачитала відзив рівним голосом, без емоцій, як читають інструкцію. Відзив був довгий. Черепнова не стала сперечатися з юридичним аргументом напряму, це було б програшно.
Натомість вона перелічила все, чого у Віктора немає. Немає власного житла, немає доходу з достатнім запасом, немає досвіду виховання дітей, немає родичів, здатних надати підтримку. І головне, дитина тяжко хвора, її стан потребує спеціалізованого медичного супроводу, який самотній чоловік без відповідних умов забезпечити не зможе.
Кожен пункт був сформульований без особистих випадів. Черепнова не казала, що Віктор погана людина, вона казала, що він невідповідний усиновлювач. Це було розумніше.
Суддя, немолода жінка з втомленим обличчям, вислухала обидві сторони, зробила нотатки й оголосила: засідання переноситься на місяць, витребувано додаткові документи від обох сторін. Віктор вийшов із зали, зняв краватку в коридорі й склав її в кишеню.
Барсуков ішов поруч. «Це не відмова», — сказав він тихо. «Це процедура».
«Нам треба закрити житло й дохід. Довідки за шість місяців і договір оренди продовжити до двох років». Віктор кивнув.
Усе це було вирішувано. Листопад він провів так само, як попередні місяці. Працював, збирав папери, приходив у дитбудинок.
Господар квартири погодився продовжити договір без заперечень. Бухгалтерія видала довідку про доходи. Барсуков готував розгорнуту відповідь на відзив Черепнової.
Методично, пункт за пунктом. Артем тим часом гіршав. Віктор помічав це не зі слів виховательок, а з дрібниць.
Хлопчик став утомлюватися швидше. Іноді посеред розмови замовкав і заплющував очі на кілька секунд. Ніби прислухався до чогось усередині.
Губи іноді трохи синіли, ледь помітно, якщо не знати, на що дивитися. Віктор знав. В один із останніх листопадових візитів Артем попросив його не йти одразу.
«Побудь ще трохи», — сказав він, не пояснюючи навіщо. Віктор лишився ще на годину. Сиділи мовчки.
Артем дивився у вікно на голі гілки тополі, Віктор дивився на Артема. Коли настав час іти, хлопчик не озирнувся. Тільки сказав тихо в бік шибки: «Приходь завтра».
Віктор прийшов. Друге засідання відбулося 22 листопада. Барсуков надав оновлений пакет документів.
Черепнова надала новий відзив. І ось тут вона зробила хід, якого Барсуков не очікував.
У новому відзиві вона не стала сперечатися з нормами закону про усиновлення. Натомість послалася на внутрішній регламент регіонального міністерства, який установлював вимоги до житлових умов усиновлювача при передачі дитини з хронічним захворюванням. За цим регламентом, дитина з кардіологічним діагнозом мала бути передана в сім’ю, де є постійна реєстрація усиновлювача й підтверджена можливість транспортування до медичного закладу протягом 30 хвилин.
Квартира підходила за метражем. Але постійної реєстрації у Віктора не було. Після виходу із зони він числився за старою адресою, яка давно не існувала як адміністративна одиниця.
Це був не головний закон. Це був регіональний регламент, виданий тихо, без широкого розголосу. Черепнова знала про нього.
Барсуков — ні. Суддя перенесла засідання на січень. Барсуков вийшов із зали з щільно стиснутими губами.
У коридорі сказав: регламент спірний, але щоб його оскаржити, потрібен час, і треба терміново вирішити питання з реєстрацією. Віктор не відповів. Дивився у вікно коридору на засніжений двір.
Саме того вечора подзвонила Марина Сергіївна. Голос був рівний, але в ньому щось було. Та особлива інтонація, якою говорять, коли намагаються не налякати, але мовчати теж не можна.
«Вікторе Миколайовичу, Артема сьогодні забрала швидка. Загострення серця. Повезли в дитячу міську лікарню, кардіологію».
Віктор подякував їй і поклав слухавку. Одягнувся, вийшов на вулицю. Надворі було градусів 15 морозу…
