На зворотному шляху в поїзді Віктор сидів біля вікна й дивився на миготливі за склом лютневі поля. Артем спав навпроти, відкинувши голову, рот трохи прочинений. Він став високим, вищим за батька на пів голови, широкоплечим, руки вже робочі, з мозолями від майстерні в коледжі.
Віктор дивився на нього довго, потім відвернувся до вікна й заплющив очі. День народження відзначали вдома, у тій самій квартирі, яку Віктор давно викупив у Геннадія Павловича, коли той у 2014 році сказав, що хоче переїхати до доньки й не знає, що робити з житлом. Віктор сказав: «Продай мені».
Геннадій Павлович назвав ціну нижчу за ринкову, Віктор назвав ринкову. Вони довго сперечалися, той хотів менше, цей наполягав на справедливій сумі. Зрештою зійшлися на чомусь посередині й потисли руки.
Квартира стала його, по-справжньому вперше в житті. За ці роки вона змінилася, небагато, але обжилася. Книжкова полиця вздовж усієї стіни — більшість книжок Артемові.
На кухні новий стіл, який вони збирали разом два роки тому. Артем читав інструкцію, Віктор закручував болти, обоє мовчали, обоє були при ділі. Над робочим столом у сина схеми й плати, паяльник у підставці, лупа на гнучкій ніжці.
На підвіконні магніт у формі підкови, той самий. Гостей було небагато: Петрович із дружиною, яку Віктор за 20 років так і не навчився називати на ім’я, весь час казав «здрастуйте», і вона не ображалася. Ніна Степанівна, уже зовсім старенька, 82 роки, але з прямою спиною і з банкою варення в авосьці.
Принесла, як завжди, без попередження. Марина Сергіївна, з нею Артем бачився раз на рік, сам дзвонив, сам приїздив. Вона постаріла, але очі ті самі, втомлені й теплі водночас.
Артем готував сам, Віктор намагався допомогти й був виставлений із кухні зі словами: «Іди сядь, ти заважаєш». Віктор сів. Петрович підморгнув йому через стіл.
За вікном був березень, ще сніжний, але вже з тією особливою світлістю, яка з’являється наприкінці зими, коли сонце починає стояти вище, а тіні від тополь стають довшими й чистішими. Сіли за стіл. Їли, говорили про роботу Артема.
Він уже другий рік вів майстерню з ремонту електроніки на сусідній вулиці. Сам, невелику, але свою. Про здоров’я Ніни Степанівни, яка відмахувалася від запитань про здоров’я своїм незмінним «Не дочекаєтесь».
Про те, що Петрович нарешті купив моторний човен і збирається влітку на річку, і Віктор обіцяв поїхати, хоча обидва знали, що риболовля тепер потребує більше часу на збори, ніж раніше. Віктор сидів на чолі столу й мовчав більше, ніж говорив. Він завжди так сидів на застіллях, слухав, дивився й зрідка відповідав, але сьогодні було інакше.
Він дивився на сина й думав про те, що тому 23 роки, що 18 років тому в коридорі обшарпаного дитячого будинку хлопчик у сірому светрі подивився на незнайомого чоловіка з кривим обличчям і не відвів погляду. Думав про те, як багато всього вмістилося між тією лавою біля вікна і цим столом. Лікарні, суди, нічні поїзди, пластикові стільці в коридорах, папка з документами, яку він відкривав щовечора…
