Їхали вночі, купе на двох. Артем дивився у вікно на миготливі вогні сіл і раптом спитав: «Ти боїшся, що я помру?» Віктор дивився в те саме вікно, сказав рівно: «Боюся».
Артем помовчав: «Я теж іноді боюся». Помовчав ще: «Але не так сильно, коли ти поруч». Більше до цього не поверталися.
Але щось від тієї ночі змінилося. Стало легше. Ніби назвали вголос те, що тиснуло, і воно перестало бути таким важким.
Лікарі оглянули Артема, вивчили динаміку за три роки й сказали обережно: серце компенсує дефект краще, ніж прогнозувалося. Операція поки не показана.
Спостерігаємо. Віктор слухав, кивав і подумки відзначав кожне слово. У школі Артем учився нерівно, у періоди загострення пропускав по два-три тижні, і вчителі ставилися по-різному.
Одні йшли назустріч, інші — ні. Віктор ходив на кожні збори, сидів на останній парті в пальті, слухав. Якщо треба було говорити, говорив.
Коротко, без агресії, але так, щоб було зрозуміло. Питання закрите. Артем читав багато, з дитинства, звичкою з дитбудинку, коли книжка була єдиним місцем, куди можна було піти.
Полюбив техніку, розібрав і зібрав назад старий транзисторний приймач Геннадія Павловича. Той дав без жалю, сказав, усе одно не працює. Приймач запрацював.
Геннадій Павлович слухав його потім щовечора. Петрович приходив у гості раз на тиждень, приносив щось до столу, грав з Артемом у шашки й програвав із показним обуренням. Ніна Степанівна присилала варення з нагоди, Барсуков одного разу подзвонив, просто дізнатися, як справи.
Віктор сказав коротко: нормально. Барсуков сказав: радий чути, і поклав слухавку. Більше не турбував, правильна людина.
Про Черепнову Віктор дізнався випадково, у 2012 році від Петровича, який почув від когось у черзі на пошті. Раїса Геннадіївна вийшла на пенсію достроково, у 2009-му, через два роки після суду. Говорили по-різному: хто що сама захотіла, хто що попросили.
Точно ніхто не знав. Віктор вислухав, кивнув і не сказав нічого. Він не радів і не жалів.
Просто взяв до відома, як беруть до відома прогноз погоди на день, який уже минув. Роки йшли не однаково, як раніше, а кожен зі своїм обличчям. У 2016-му Артем вступив до політехнічного коледжу, спеціальність — технічне обслуговування і ремонт радіоелектронної апаратури.
Віктор їхав із ним автобусом подавати документи й мовчав усю дорогу. Але на зворотному шляху купив на вокзалі два пиріжки з капустою й простягнув один синові без слів. Того ж року Артем уперше попросив дозволу поїхати на вихідні до однокурсника в інше місто.
Віктор сказав: подзвони ввечері. Артем подзвонив о 9-й, сам, не тому що був зобов’язаний, а тому що знав, що той чекатиме. Восени 2018-го Артема знову направили в сусідній мегаполіс.
Планова перевірка, вже третя за 10 років. Віктор поїхав із ним, як завжди. Чекав у коридорі на тому самому пластиковому стільці, з тією самою курткою на колінах.
Кардіолог вийшов до них хвилин за 40. Молодий, років 35, в окулярах, із папкою під пахвою. Сів навпроти, розкрив картку Артема, перегорнув.
Потім підняв погляд. «Я хочу сказати вам дещо хороше», — почав він. Віктор не ворухнувся.
Лікар пояснив: за останні п’ять років дефект міжшлуночкової перегородки показав значне функціональне зменшення. Серце адаптувалося, тиск нормалізувався. Це рідкість, але таке трапляється за правильного режиму, без стресів і з постійним наглядом.
За рік — контрольне обстеження. Якщо динаміка збережеться, діагноз можна буде перевести в розряд компенсованого стану. У 2019-му так і сталося.
Артемові було 18 років. Лікар закрив картку, подивився на нього, потім на Віктора й вимовив одне слово. «Ремісія».
Віктор сидів на тому самому пластиковому стільці, дивився просто, кивнув. Артем поруч мовчав секунду, потім тихо засміявся. Коротко, майже здивовано, як сміються, коли довго чекали чогось, і воно таки сталося…
