Зрозумівши, що теплих обіймів не передбачається, чоловік вирішив одразу перейти до головної, меркантильної справи свого раптового візиту. Він почав збивчиво виправдовуватися, нервово потираючи руки й говорячи про дивність цієї зустрічі після стількох років глухого мовчання. Роман бурмотів щось про складні життєві обставини, які нібито не дозволяли йому спілкуватися з власними дітьми.
Потім чоловік фальшиво висловив свої співчуття з приводу недавньої смерті Катерини. Він улесливо захопився самостійністю дітей, їхніми успіхами в навчанні, слабо й запобігливо усміхнувшись із фальшивими сльозами на очах. Лариса не стала ввічливо усміхатися у відповідь, продовжуючи, схрестивши руки на грудях, пильно дивитися на незваного гостя.
Зрозумівши, що лестощі не діють, Роман нарешті зізнався у своєму вкрай тяжкому фінансовому становищі. Він довго скаржився на кредиторів, на втрату роботи й величезні, непідйомні борги, несміливо прохаючи дітей про посильну допомогу. Чоловік самовпевнено й нерозумно вважав, що все ще має якесь міфічне право на частину майна.
Він вважав себе законним спадкоємцем як колишній, хай і втікач, чоловік покійної Олександри. Його голос раптом зазвучав тим неприємним, розрахунковим тоном людини, яка явно проконсультувалася з дешевим юристом перед цим візитом. Лариса вислухала всі його безглузді доводи від початку до кінця, жодного разу не перебивши й зберігаючи абсолютно нейтральний вираз обличчя.
Закінчивши слухати цей жалюгідний монолог, дівчина мовчки розвернулася й пішла до своєї кімнати. За хвилину вона повернулася, принесла звідти товсту картонну теку з документами й глухо поклала її на журнальний столик. «Можеш відкрити це просто зараз і уважно подивитися», — холодно й зверхньо запропонувала дівчина розгубленому від такого повороту батькові.
На самому верху, першим аркушем у теці лежав офіційно завірений заповіт бабусі Катерини. Цей документ чітко й недвозначно передавав будинок з усім майном Ларисі й Даниїлові в абсолютно рівних частках. «Мої мама й тато перебували в законному шлюбі з чітко прописаним режимом роздільного володіння майном», — професійно й спокійно промовила Лариса.
Дівчина-адвокатка грамотно, спираючись на статті закону, пояснила, що в нього немає абсолютно жодного юридичного зв’язку з майном покійної бабусі. Роман почервонів від злості, спробував жалюгідно заперечити, голосно нагадуючи про гроші, виручені від проданої колись старої квартири Катерини. Він сподівався вхопитися бодай за цю примарну соломинку, щоб отримати хоч трохи грошей.
Але голос Лариси зазвучав твердо, як сталь, розрізаючи його жалюгідні аргументи на шматки. «Вона продала ту квартиру винятково через аліменти, які ти так підло перестав нам платити», — відкарбувала вона правду. Роман винувато зсутулився й замовк, а його донька методично й безжально перейшла до детальних фінансових звітів за всі минулі 18 років…
