Роман, вочевидь намагаючись заспокоїти рештки своєї совісті, справно платив аліменти перші шість місяців після своєї ганебної втечі. Однак після цього короткого строку будь-які грошові перекази на рахунок Катерини просто й без пояснень припинилися. Ні дзвінків, ні листів, ні спроб пояснити ситуацію від колишнього зятя більше так і не було.
Катерина не збиралася здаватися без бою, тому найняла тямущого, пробивного адвоката для захисту прав своїх онуків. Вона наполегливо намагалася стягнути належні за законом кошти через суд, витрачаючи на це багато сил і нервів. У результаті цих дій вона отримувала нерегулярні, мізерні суми ще близько року, доки судові виконавці остаточно не розвели руками.
Потім горда жінка просто перестала чекати того, що вперто не приходило, заборонивши собі сподіватися на диво. Вона твердо вирішила утримувати всіх трьох винятково самотужки, покладаючись лише на власні сили й життєву мудрість. Жінка справді повністю й беззастережно взяла забезпечення родини на свої крихкі плечі, жодного разу не поскаржившись на втому.
Лариса росла й дорослішала в цій атмосфері чесної праці, чудово знаючи про все, що сталося в їхній родині. Катерина принципово ніколи не брехала уважній онучці, поважаючи її право на правду про власне життя. Водночас бабуся добирала слова з ювелірною обережністю, терпляче чекаючи потрібного віку й рівня зрілості для кожної нової частини історії.
Вона ніколи не намагалася прикрасити реальність і не вигадувала батька кращим чи благороднішим, ніж він був насправді. Коли Ларисі виповнилося 10 років, дівчинка прямо запитала, чому тато ніколи не телефонує навіть у дні народження. На це закономірне запитання про дзвінки батька мудра бабуся відповіла гранично чесно, дивлячись просто в очі дитині: «Він зробив неправильний вибір, і це абсолютно ніяк не пов’язано з тобою».
Лариса уважно вислухала ці слова, трохи помовчала, осмислюючи почуту сувору правду про свого непутящого батька. Потім вона зовсім спокійно, без істерик і сліз, повернулася до свого перерваного домашнього завдання з літератури. Катерина мовчки спостерігала, як ця дивовижна дівчинка росте з подекуди лячною дорослою серйозністю, не властивою її ровесникам.
Здавалося, Ларисою рухав не гнітючий смуток від утрати, а холодна, незламна рішучість стати найкращою в усьому. Онука займалася науками з такою лячною інтенсивністю, ніби від її оцінок залежало спасіння цілого світу. Вона вчилася так самовіддано, ніби їй життєво необхідно було щось довести людині, якої вже давно не було поруч із ними.
Маленький Даниїл за характером був зовсім іншим: значно легшим, щиро веселим і безпосереднім хлопчиком. Він мав ту рятівну коротку пам’ять маленької дитини, світ якої кардинально змінився всього у три роки. Для нього турботлива Катерина завжди залишалася абсолютним центром усього всесвіту, найтвердішою й найнадійнішою з усіх можливих постатей.
Іноді, загравшись або спросоння, він зовсім випадково й природно називав свою бабусю мамою. Катерина при цьому завмирала на секунду, ковтаючи клубок, що підступав до горла, але ніколи не виправляла улюбленого онука. У такі миті вона лише обіймала його ще міцніше, ховаючи обличчя в його м’якому світлому волоссі.
Обоє дітей виросли в доволі тісних умовах без найменших ознак розкоші чи надмірностей в одязі й іграшках. Однак вони росли зовсім без нестачі в тому, що справді важливо для гармонійного розвитку людської особистості. У них завжди була хороша, престижна школа, своєчасна кваліфікована медична допомога, скромні, але веселі канікули на природі й дуже затишний дім.
Усе це базове благополуччя день у день забезпечувала одна немолода жінка, яка забула про власні потреби. Вона твердо для себе вирішила, що справжня любов — це зовсім не красиве, абстрактне почуття з жіночих романів. Для Катерини любов завжди була конкретною, відчутною дією, що виявлялася в гарячій вечері, чистому одязі й перевірці уроків…
