Олександра загинула в п’ятницю, в холодному й безжальному березні, на мокрому повороті підступної заміської траси. Дрібний дощ безупинно мрячив із самого ранку, перетворюючи старий асфальт на слизьке дзеркало, яке зовсім не пробачає навіть найменших водійських помилок. Машина втратила керування лише на крихітну частку секунди, але цієї миті вистачило для непоправної трагедії, що назавжди зруйнувала їхній звичний світ.
Ларисі тоді було лише сім років, і вона сиділа на нудному уроці математики у своїй початковій школі. Дівчинка старанно виводила цифри в зошиті, коли важкі двері класу рипнули, і на порозі з’явився незвично блідий директор. Він тихо покликав учительку, щось прошепотів їй на вухо, а потім м’яко попросив маленьку Ларису зібрати свій шкільний рюкзак.
Даниїлові на той час було лише три роки, і його світ поки що обмежувався світлими стінами затишної групи в дитячому садку. Хлопчик захоплено будував високу вежу з різнокольорових дерев’яних кубиків, зовсім не розуміючи, що його безтурботне дитинство щойно обірвалося. У цей момент бабуся Катерина прийшла по нього в ясла із запаленими, болісно червоними від довгих і гірких сліз очима.
У наступні, сповнені в’язкого смутку дні обоє дітей поступово зрозуміли, що їхня любляча мама більше ніколи не повернеться додому. Дорослі постійно говорили приглушеними голосами, нервово відводили погляди, а в повітрі стояв важкий запах заспокійливих крапель і зів’ялих жалобних квітів. Діти швидко усвідомили, що їхній батько, який мав би стати надійною гаванню після цієї бурі, обрав зовсім інший життєвий шлях.
Роман, розчавлений горем чи власною внутрішньою слабкістю, рівно три місяці залишався вдома після страшної аварії, не знаходячи собі місця. Він годинами сидів перед вимкненим телевізором, порожнім поглядом свердлячи темний екран, ніби чекав відповіді на невисловлені запитання від неживого предмета. Потім він почав приходити пізно вночі, уникаючи дивитися дітям у вічі, а згодом перестав з’являтися в їхній квартирі зовсім.
Однієї задушливої літньої ночі, на самому початку червня, Лариса раптом прокинулася від дивного шарудіння валіз. Хтось поспіхом і нервово тягнув їх скрипучим паркетом довгого темного коридору, намагаючись створювати якомога менше зайвого шуму. Дівчинка тихо вийшла до дверей своєї кімнати й побачила, як батько йде назавжди з виразом обличчя людини, яка ухвалила це боягузливе рішення вже дуже давно.
Він завмер на місці, відчувши на собі погляд доньки, і подивився на неї довгу, нестерпно важку секунду. Чоловік не спробував обійняти свою дитину на прощання, а лише зручніше перехопив ручку своєї великої шкіряної валізи. Потім він сухо й тихо сказав: «Бабуся Катерина прийде завтра рано-вранці, відтепер вона буде за вами доглядати».
Лариса так і залишилася стояти босоніж у темному коридорі, відчайдушно намагаючись зрозуміти, що означають ці добре відрепетирувані слова батька. Важкі вхідні двері глухо зачинилися, старий ліфт із брязкотом спустився на перший поверх, забираючи з собою рештки їхньої колишньої родини. Тиша, що настала після цього, була найважчою, найщільнішою й найзадушливішою з усіх, які маленька дівчинка коли-небудь відчувала у своєму недовгому житті….
