За кілька годин потяглися похмурі краєвиди знайомого села. Під’їхавши до перекошеного паркану, він кілька разів голосно покликав господиню. Відповіді не було, зазирнувши в каламутне скло, чоловік переконався, що всередині нікого немає.
— Напевно, знову пішла торгувати на трасу, — міркував він і рушив у бік стихійного ринку. — Добрий день, не підкажете, де Тамару Іллівну шукати? — звернувся він до знайомих облич.
— Здрастуй. Та он вона, метрів за п’ятдесят сидить, біля узбіччя, — вказала напрямок одна з торговок. Подякувавши, Михайло повільно під’їхав до вказаного місця.
— Добридень. Упізнаєте? Я у вас днями ляльку з блакитними очима брав.
— Доброго дня. Пригадую. Невже бракована трапилася? — насторожилася пенсіонерка, готуючись до скандалу.
— З якістю все чудово, дитина з нею не розлучається. Але мені вкрай необхідно з вами поговорити без зайвих вух, складете компанію? — запропонував чоловік, скосивши погляд на допитливих сусідок по прилавку.
— Про що нам із тобою говорити? — перелякано відступила жінка. — Хочу спитати про одну цікаву річ, — Михайло дістав із кишені рожевий клапоть із вишитою конюшиною й двома літерами.
— Підкинеш до хати? — сівшим голосом попросила Тамара Іллівна, миттю збліднувши. Упізнавши свою давню роботу, вона ледь трималася на ногах, але на людях намагалася не подавати виду. Михайло мовчки допоміг завантажити її нехитрий крам до багажника.
Усю дорогу жінку бив великий дрож, але вона вперто мовчала аж до самого дому. — Проходь на кухню, сідай, — махнула рукою господиня, кинувши сумки в коридорі. Опустившись на табурет навпроти гостя, вона не зводила очей зі стільниці.
— То ми можемо поговорити відверто? — Михайло поклав стару тканину просто перед нею. — Хто… хто дав тобі це? — схлипнула пенсіонерка, судомно притискаючи клаптик до губ.
— Ця річ належала моїй дружині Ірині. Вона виховувалася в інтернаті, там ми й познайомилися. У цій самій тканині її немовлям залишили на ґанку закладу близько тридцяти років тому…
