— Чекаю, — кивнула дівчинка. — Я на секунду у ванну, нікуди не йди, — попередив чоловік і вийшов. Повернувшись, він застав картину маслом: донька випадково перекинула відкриту банку, заливши солодкою липкою масою не лише стіл, а й убрання своєї улюблениці.
— Татусю, ти тільки подивися, що сталося з моєю Златою, — ледь не плачучи, поскаржилася Поліна, демонструючи зіпсовану сукенку. — Дурниці, діло житейське. Стіл витремо, а одяг виперемо, — заходився заспокоювати її Михайло.
— А ти допоможеш мені її відмити? — з благанням у голосі спитала малеча. — Звісно. Ходімо до ванної, я все організую, — бадьоро відповів батько.
Набравши в тазик теплої води й насипавши мильної стружки, він запропонував свою допомогу. — Сама впораєшся чи підключитися? — Я вже велика, сама все зроблю! — гордо заявила донька.
— Чудово. Тоді я займуся ліквідацією аварії на кухні. Прибираючи липкі калюжі, Михайло прислухався до плюскоту води у ванній і відчував неймовірну гордість за свою самостійну дівчинку.
Коли він повернувся перевірити процес прання, то ледь не втратив дар мови. На вивороті мокрої лялькової сукенки виразно проступила вишивка: витончений чотирилисник і дві великі літери «Т» та «І». Чоловік завмер, не вірячи власним очам, наче громом уражений.
— Тату, з тобою все гаразд? — вивела його із заціпеніння Поліна. — А? Так, усе нормально, ну що, відіпрали плями? — вичавив він, забираючи мокру тканину.
Ретельно прополоскавши крихітне вбрання, він допоміг розвісити його на сушарці. — До ранку буде як новеньке, не переймайся, — запевнив він доньку. — Дякую! — дзвінко цьомнувши батька в щоку, малеча помчала до спальні вкладати голу ляльку спати.
Дочекавшись, поки Поля засне, Михайло прокрався до своєї спальні. З дальньої шухляди шафи, де зберігалися пам’ятні речі дружини, він дістав крихітний шматочок тканини й поніс його на світло. «Цього просто не може бути», — прошепотів він зблідлими губами.
Візерунки на ляльковому вбранні й на старому клаптику збігалися до найменших деталей. Мозок відмовлявся приймати таку неймовірну випадковість. Щоб угамувати шалено калатаюче серце, чоловік заварив собі найміцнішу порцію кави.
Дивлячись на заповітний клаптик, він виразно згадав день, коли вперше дізнався про його існування. «Іриш, що це за шмаття тут валяється?», — спитав він тоді, перебираючи полиці в пошуках свіжих шкарпеток. «Ти що, з глузду з’їхав?! Це моя головна реліквія!», — обурилася молода дружина, вихоплюючи ганчірочку й благоговійно притискаючи її до грудей.
«І в чому ж її цінність?», — щиро здивувався Михайло. «Ти ж знаєш мою біографію, я підкидьок». «Ну так, пам’ятаю».
«Так от, у цій самій тканині мене знайшли на сходах притулку. Це єдина ниточка, що пов’язує мене з рідною кров’ю. Подивися, тут ініціали вишиті, тримаю парі, вони належать моїй біологічній матері», — із придихом розповідала тоді дружина, показуючи ті самі літери.
«Тобі справді хочеться ворушити минуле? Вони викинули тебе як непотрібну річ. Навіщо шукати тих, хто зрадив тебе в перший день життя?», — різко висловився тоді Михайло.
«Можливо, ти й маєш рацію. Але ми не знаємо всієї правди, раптом у них була безвихідь? Я не можу їх судити, не вислухавши, і найбільше на світі мрію просто глянути в очі своїй матері», — зі сльозами на очах зізналася тоді дружина.
Для неї це була ідея фікс, і тільки тепер вдівець повною мірою усвідомив усю глибину її болю. Вони тоді обійшли купу архівів, але жодних зачіпок так і не знайшли. Наступного ранку, передоручивши доньку турботам сусідки, Михайло поїхав на цвинтар.
Сівши на лавку біля доглянутої могили, він довго вдивлявся в рідні риси на гранітному пам’ятнику. Почуття до цієї жінки й досі жили в його серці, роз’їдаючи душу тугою за нездійсненним щастям. Але часу не повернути назад, одна фатальна випадковість на дорозі перекреслила все…
