— Це на сусідній вуличці, третє подвір’я від рогу. Не схибиш, там паркан зовсім перекосився, єдиний такий на всю округу, — пояснила балакуча бабуся. Подякувавши за наводку, водій кулею полетів до вантажівки й вирушив шукати потрібний дім. Вуличка виявилася настільки вузькою для величезної фури, що довелося залишити транспорт із напарником на узбіччі й піти пішки.
Пройшовши сотню метрів, чоловік уперся в іржаву огорожу, наполовину занесену снігом. За нею виднілася ветха хатина з дірявим шиферним дахом, ніби зійшла зі сторінок моторошних казок, які він часто читав Поліні. Житло виглядало зовсім непридатним для існування й здавалося давно покинутим.
— Тамаро Іллівно! Є хто вдома? — обережно гукнув Михайло, постукавши по дерев’яній рамі вікна. — Кого там принесло? — почувся за хвилину скрипучий голос, і з-за прочинених дверей визирнула насторожена господиня.
— Доброго здоров’я! Уже вибачайте за пізній візит, добрі люди підказали, що ви шиєте ляльок на продаж. — Приходь іншим разом, сьогодні торгівлі нема, — надсадно кашляючи, відрізала літня жінка, чий хворобливий вигляд говорив сам за себе.
— Благаю, увійдіть у становище! Я повертаюся з довгого рейсу й пообіцяв донечці сюрприз. Я просто не маю права з’явитися до неї з порожніми руками, вона гірко плакатиме, — благав далекобійник. — Чорт із тобою, заходь, — здалася майстриня, пропускаючи пізнього гостя до сіней.
Переступивши поріг, Михайло внутрішньо здригнувся. Якщо зовні дім здавався просто старим, то всередині панувала справжня руїна. Облізлі стіни, прогнилі дошки підлоги й розставлені повсюди тази для збирання води, що капала зі стелі, створювали гнітюче враження. Сама господиня виглядала не краще за свої хороми.
На вигляд їй було трохи за шістдесят, але через старий платок і глибокі зморшки вона здавалася глибокою бабцею. — Ось, дивися, це всі мої запаси на сьогодні, — мовила вона, кивнувши на диван, де сиділи кілька ганчір’яних ляльок. Глянувши на них, чоловік був вражений: попри навколишню злиденність, іграшки були неймовірно гарні й випромінювали якусь особливу теплоту.
Кожна поробка мала виразне личко, дивовижно схоже на справжню дитину. Перебираючи варіанти, Михайло миттю виокремив одну лялечку. Світловолоса красуня з величезними блакитними очима, вбрана в пишну сукенку кольору ранкової зорі, була копією його Поліни.
— Беру ось цю, просто диво яка гарна, — вказав він на вибрану іграшку. — Забирай, раз припала до душі, — без емоцій назвала ціну майстриня. Забравши купюри, вона провела покупця до хвіртки, звелівши зазирати ще, якщо дитині сподобається обновка.
— Щиро дякую, одужуйте швидше, — кинув на ходу Михайло й щодуху припустив до магістралі, розуміючи, що графік безнадійно зірвано. — Бачу, пошуки увінчалися успіхом, — усміхнувся Максим, запримітивши в руках товариша покупку. — Ще б пак! Ти тільки глянь, яка краса, — з гордістю продемонстрував ляльку щасливий батько.
— Розкішна річ, твоїй малій точно зайде. Вони навіть зовні чимось схожі одна на одну, — зауважив напарник. Усвідомлюючи, що час невблаганно підтискає, Михайло втиснув педаль газу в підлогу, балансуючи на межі дозволеної швидкості.
Опинившись у межах міста, напарники зрозуміли, що розвантажити фуру з будматеріалами вони вже фізично не встигнуть, тож вирішили відкласти цей процес до ранку. Висадивши Максима біля його під’їзду, далекобійник помчав до сусідки, щоб якнайшвидше обійняти свою кровинку. — Це вам скромний презент, — мовив Михайло, простягаючи Галині Петрівні свіжий торт, куплений у цілодобовій ятці…
