Зрозумівши, що жереб кинуто, Михайло відпросився з роботи. Дорогою вони накупили тортів і всіляких смаколиків. Припаркувавшись біля знайомої хатини, чоловік побачив Тамару Іллівну, яка поралась на грядках.
Помітивши гостей, що виходили з машини, жінка випустила сапку з рук. Вона ніяк не чекала, що зять повернеться, та ще й не сам. Заметушившись, вона спробувала хоч трохи змахнути пил із ґанку.
«Доброго здоров’ячка. Не сподівалася вас більше побачити. Думала, прокляв ти мене, і по заслузі».
«Облиште ці думки. Я довго думав і вирішив, що заради пам’яті Іри й заради щастя Поліни ми зобов’язані спробувати. Іра ніколи не тримала на вас зла й усе життя марила цією зустріччю», — мовив Михайло, примирливо обіймаючи тещу, що ридала навзрид.
Поліна ж, знітившись перед незнайомкою, сховалася за татову штанину. «Здрастуй, Полюшко. Я твоя бабуся Тамара», — лагідно проворкувала жінка, присідаючи навпочіпки.
«Добридень», — буркнула малеча. «Ходімо, я тобі дещо цікаве покажу?», — спробувала налагодити контакт бабуся. «Ага», — кивнула дівчинка, побачивши підбадьорливу усмішку батька.
Господиня відвела онуку до кімнатки, де на старому дивані красувалася ціла армія ганчір’яних ляльок. «Із ними всіма можна гратися?» — ахнула Поліна. Її очі світилися непідробним захватом.
«Ну звісно, це тепер усе твоє багатство», — щасливо всміхнулася Тамара Іллівна. «Ого!» — верескнула дівчинка й з головою зарилася в іграшкове царство. Залишивши дитину насолоджуватися скарбами, бабуся повернулася на кухню.
«Повік за вас Бога молитиму. Це таке щастя для мене», — витираючи сльози кінцем хустки, прошепотіла вона. «Пусте, я хочу лише одного — щоб моя донька росла в любові»…
