Олексій довго думав над відповіддю.
— Не знаю, синку. Але я знаю точно: ми будемо приходити на ту площу щороку, в цей самий день, і будемо приносити квіти на ту лавку, де все почалося. Це буде нашою вдячністю.
— А що, якщо вона колись повернеться? — у голосі Іллі була надія.
— Тоді я встану перед нею на коліна і скажу все, що повинен був сказати в той день, — твердо відповів Олексій.
Удома Ольга зустріла їх із подивом.
— Ви де пропадали? Я хвилювалася.
Олексій обійняв дружину і тихо сказав:
— Ми їздили на пагорб. Шукали дівчинку, яка врятувала Іллю.
— І що, знайшли? — у її голосі звучав скептицизм.
— Ні. Але знайшли дещо важливіше.
— Що саме?
Олексій подивився їй в очі:
— Розуміння того, що не все в цьому житті можна пояснити логікою. І що іноді потрібно просто вірити і дякувати.
Ольга хотіла щось заперечити, але, побачивши вираз його обличчя, промовчала. Щось змінилося в її чоловікові. Він став м’якшим, спокійнішим. І ця зміна була видна навіть їй, з її цифрами і фактами.
Минуло пів року з того дня, як Ілля прозрів. За цей час змінилося багато чого, але найбільше змінився сам Олексій. Людина, яка звикла вирішувати все грошима і владою, вперше в житті зіткнулася з чимось, що не можна було ні купити, ні контролювати. І це змінило його.
Він заснував благодійний фонд і назвав його «Фонд Каті». Фонд допомагав дітям із проблемами зору з малозабезпечених сімей: оплачував операції, купував ліки, забезпечував реабілітацію. Олексій особисто контролював кожен випадок, і співробітники фонду дивувалися, наскільки м’яким і уважним став їхній бос.
Ілля теж змінився. Його зір відновився повністю, навіть краще, ніж у однолітків. Лікарі тільки розводили руками, називаючи це медичним феноменом. Але хлопчик змінився не тільки фізично. Він почав помічати те, чого раніше не міг бачити: самотність в очах однокласників, сум вчительки, втому батька.
Він навчався в приватній школі, де були діти з багатих сімей. Всі вони носили дорогий одяг, обговорювали подорожі та нові гаджети. Але Ілля більше не відчував себе частиною цього світу. Щоразу, проїжджаючи повз звичайні школи або бачачи дітей на вулиці, він згадував Катю — босу дівчинку в поношеній сукні, яка була багатшою за всіх його однокласників.
Одного разу, повертаючись зі школи, він попросив водія зупинити машину біля невеликого парку. Там на лавці сидів хлопчик приблизно його віку, худий, у залатаній куртці, і малював щось у старому зошиті.
Ілля підійшов до нього.
— Привіт. Що ти малюєш?
Хлопчик здригнувся і прикрив зошит рукою, явно очікуючи насмішки. Але, побачивши доброзичливий вираз обличчя Іллі, невпевнено відповів:
— Птахів. Я люблю спостерігати за ними.
— Можна подивитися?
Хлопчик нерішуче протягнув зошит. Малюнки були простими, але в них відчувалася душа.
— Це красиво, — щиро сказав Ілля. — Мене звати Ілля.
— Максим, — відповів хлопчик, і на його обличчі з’явилася боязка усмішка.
Відтоді Ілля часто зупинявся в цьому парку. Вони з Максимом розмовляли про птахів, про малювання, про життя. Ілля приносив йому хороші олівці та альбоми, а Максим вчив його помічати красу в простих речах: у польоті горобця, у візерунку кори на дереві, у грі світла на воді. І щоразу, коли Ілля робив щось добре, він згадував Катю — ту дівчинку, яка не побоялася підійти до нього, коли він був сліпим і самотнім.
А пошуки Каті не припинялися. Олексій найняв приватних детективів, розклеїв оголошення, звертався до соціальних служб. Але всі зусилля були марними: дівчинка немов розчинилася в повітрі.
І ось одного разу, коли Олексій сидів у своєму офісі, розбираючи документи фонду, секретарка доповіла:
— До вас прийшла жінка. Каже, що це стосується дівчинки на ім’я Катя.
Олексій схопився так різко, що перекинув стілець.
— Негайно проведіть її.
До кабінету зайшла жінка років п’ятдесяти, у простому сірому костюмі. Обличчя втомлене, але добре.
— Здрастуйте. Мене звати Людмила Петрівна, я соціальний працівник з дитячого будинку номер сім, що на околиці міста.
Вона сіла на запропонований стілець.
— Я чула про ваш фонд. «Фонд Каті», правда? Ви знали дівчинку з таким ім’ям?
Коментування закрито.