— Зніми окуляри, — попросила Катя. — Мені потрібно побачити твої очі.
Ілля повільно зняв темні окуляри і поклав їх на коліна. Його очі були каламутними, ніби вкритими білястою димкою, зіниці майже не рухалися. Катя подивилася на них уважно, без страху і без жалю.
— Довірся мені, — прошепотіла вона. — Я не завдам тобі болю. Обіцяю.
— Я… я довіряю, — видихнув Ілля, і сам здивувався цим словам. Він дійсно довіряв їй, хоча знав її всього кілька хвилин.
Катя обережно торкнулася пальцями його ока. І в цей момент він відчув щось неймовірне: ніби всередині його очей щось почало рухатися, відділятися, звільнятися. Це не було боляче. Це було дивно і трохи лякаюче, але не боляче.
Катя дуже повільно, з величезною обережністю, наче тримала в руках щось дорогоцінне, почала витягувати з правого ока хлопчика тонку, майже прозору плівку. Вона була схожа на павутинку, виткану зі світла і туману одночасно. Плівка зблиснула під сонцем, переливаючись усіма кольорами веселки.
— Що це? — прошепотів Ілля.
— Те, що заважало тобі бачити, — так само тихо відповіла Катя.
Вона поклала плівку на долоню і взялася за друге око. Процес повторився: та сама обережність, те саме дивне відчуття звільнення. Друга плівка лягла поруч із першою, і обидві вони продовжували мерехтіти, немов живі.
Ілля зажмурився. Спочатку він нічого не побачив, крім яскравого світла. Потім світло стало м’якшим, почали проявлятися обриси. Розмиті, нечіткі, але вони були. Він бачив силует дівчинки перед собою, бачив темні контури її волосся, бачив, як вона усміхається.
— Я… я щось бачу, — видихнув він, і його голос тремтів. — Катю, я справді щось бачу.
У цей момент до них підійшов Олексій. Його обличчя було блідим, руки стиснуті в кулаки.
— Що ти робиш із моїм сином?! — його голос прорізав повітря, і кілька перехожих обернулися.
Катя спокійно встала з лавки, тримаючи в долонях дві мерехтливі плівки.
— Я допомогла йому, — просто сказала вона. — Допомогла.
Олексій схопив Іллю за плече, притягуючи до себе.
— Хто ти така? Що ти з ним зробила?
— Тату, почекай! — закричав Ілля, і в його голосі була паніка. — Тату, послухай мене! Я… я бачу світло! Я бачу обриси! Я бачу тебе!
Площа завмерла. Торговці перестали зазивати покупців, перехожі зупинилися, обертаючись на крик. Жінка з сумкою, що стояла неподалік, прикрила рот рукою. Літній чоловік, який продавав газети, зняв окуляри і протер їх, ніби не вірив своїм очам.
Олексій дивився на сина, не в силах вимовити ні слова. Його дихання збилося, руки тремтіли.
— Що… що ти сказав? — прошепотів він.
— Я бачу, тату, — повторив Ілля, і по його щоках покотилися сльози. — Я бачу світло! Я бачу людей! Я бачу твоє обличчя! Воно розмите, але я його бачу!
Олексій опустився на коліна прямо перед сином, обхопивши його обличчя долонями. Він вдивлявся в очі хлопчика і бачив: вони змінилися. Каламутна плівка зникла, зіниці рухалися, реагували на світло. Це було неможливо. Це суперечило всьому, що говорили лікарі. Але це відбувалося прямо зараз.
— Як… як ти це зробила? — Олексій повільно повернувся до Каті.
Дівчинка стояла за кілька кроків від них, все ще тримаючи в руках ті дивні плівки. Навколо неї почав збиратися натовп. Люди шепотілися, показували пальцями, хтось діставав телефон, щоб зняти відео.
— Це чаклунство, — прошипіла одна жінка.
— Або диво, — заперечив хтось із натовпу.
— Хто ти? — запитав Олексій, піднімаючись на ноги. — Звідки ти знала, що це спрацює?
Катя подивилася на нього своїми темними, занадто дорослими для її віку очима.
— Я не знала, — тихо відповіла вона. — Я вірила. Іноді цього достатньо.
— Вірила… — Олексій похитав головою. — Ти розумієш, що лікарі називали його випадок безнадійним? Що ми об’їздили половину країни в пошуках лікування? І ти просто взяла і…
Він не міг підібрати слів. Його раціональний розум відмовлявся приймати те, що відбувається, але очі сина були доказом того, що диво сталося.
— Ми повинні негайно їхати в лікарню, — нарешті видавив він. — Потрібно, щоб лікарі це подивилися. Ілля, одягни окуляри, ми їдемо.
— Але тату… — почав хлопчик. — Катя ж…
Коментування закрито.