Був один із тих літніх днів, коли сонце висіло високо, а повітря було наповнене запахом свіжої випічки з найближчих крамниць і криками торговців, що зазивали покупців. Міська площа жила своїм звичайним життям: жінки вибирали фрукти, чоловіки обговорювали новини, діти бігали між прилавками.
Серед усієї цієї суєти йшла Катя, дівчинка років одинадцяти, боса, у вицвілій сукні, яка колись, напевно, була блакитною. Волосся її було розпатлане вітром, а темні очі дивилися на світ з якимось особливим спокоєм, ніби вона бачила те, що приховано від інших.
Люди обходили Катю стороною, немов не помічаючи. Хтось морщився, побачивши її босі ноги, хтось відвертався, підтискаючи губи. Але дівчинка не звертала на це уваги. Вона йшла повільно, ніби шукала щось. Або когось. Її погляд ковзав по обличчях перехожих, по лавках, по вітринах магазинів.
І раптом вона зупинилася. На дерев’яній лавці в тіні старого каштана сидів хлопчик. Білосніжний костюм виділяв його серед усіх інших; тканина була настільки білою, що здавалася майже нереальною під променями сонця. На носі у хлопчика були темні окуляри, які приховували його очі. Він сидів нерухомо, руки його лежали на колінах. Голова була трохи піднята, ніби він прислухався до звуків навколо, намагаючись намалювати в уяві картину того, що відбувається поруч.
Катя повільно підійшла до лавки. Її кроки були тихими, майже безшумними, але хлопчик якимось чином відчув її присутність. Він злегка повернув голову в її бік.
— Здрастуй, — тихо сказала Катя, сідаючи поруч на край лавки.
Хлопчик здригнувся від несподіванки. Він явно не очікував, що до нього хтось підійде.
— Здрастуй, — відповів він невпевнено. — Ти… ти зі мною розмовляєш?
— Так, — просто відповіла дівчинка. — Чому ти один сидиш?
Хлопчик усміхнувся, і в цій усмішці був сум, який не мав би звучати в голосі дитини.
— Тому що навіть коли навколо мене багато людей, я все одно один. Я їх не бачу. Я сліпий.
Катя помовчала кілька секунд, розглядаючи його обличчя. Потім тихо запитала:
— Як тебе звати?
— Ілля, — відповів хлопчик. — А тебе?
— Катя.
— Приємно познайомитися, Катю, — хлопчик злегка усміхнувся. — Ти перша за сьогоднішній день, хто просто поговорив зі мною, а не подивився з жалем чи відвів погляд.
— Чому я маю відводити погляд? — здивувалася дівчинка. — Ти ж не страшний. Просто не бачиш поки що.
— Поки що? — перепитав Ілля, і в його голосі з’явилася цікавість. — Що ти маєш на увазі?
Катя нахилила голову набік, ніби прислухаючись до чогось, що було чутно тільки їй.
— Я можу тобі допомогти, — сказала вона з такою впевненістю, що Ілля навіть випрямився на лавці.
— Допомогти? — в його голосі прозвучала недовіра, але й надія теж. — Знаєш, мій батько водив мене до найкращих лікарів країни. Вони всі говорили одне й те саме: це неможливо вилікути. Як ти збираєшся мені допомогти?
— Я не лікар, — спокійно відповіла Катя. — Але є Той, хто може більше, ніж будь-який лікар на світі.
— Ти говориш про Бога? — Ілля насупився.
— Я не називаю Його на ім’я, — прошепотіла дівчинка, і в її голосі з’явилася якась особлива м’якість. — Я просто знаю, що сьогодні мені дозволено повернути тобі те, що ти втратив. Я відчуваю це всім серцем.
Ілля мовчав. У його душі боролися сумніви і дивна, незрозуміла довіра до цієї дівчинки з босими ногами і тихим голосом.
— А раптом ти помиляєшся? — тихо запитав він.
— А раптом ні? — так само тихо відповіла Катя. — Хіба не варто хоча б спробувати?
За кілька метрів від них, біля книжкового лотка, стояв чоловік у темному строгому костюмі. Це був Олексій, батько Іллі. Він спостерігав за сином здалеку, як робив це щоразу, коли вони виходили на прогулянку. Його обличчя було напруженим, погляд не відривався від хлопчика. Олексій не міг змиритися з тим, що його єдиний син ніколи не побачить світ. Він купив Іллі ці темні окуляри не стільки для захисту очей, скільки для себе — щоб не бачити цих мертвих, незрячих зіниць, які нагадували йому про власне безсилля.
І ось зараз він помітив, що якесь обірване дівчисько сіло поруч із його сином і про щось із ним розмовляє. Олексій насторожився, але поки не рушив з місця. Він звик до того, що люди цуралися Іллі, а не підходили до нього першими. Що їй потрібно від хлопчика? Його рука інстинктивно потягнулася до телефону; він був готовий викликати охорону будь-якої секунди.
А на лавці Катя повільно підняла руку і простягнула її до обличчя Іллі.
— Можна? — тихо запитала вона.
Ілля завмер. Його серце забилося швидше.
— Що ти хочеш зробити?
Коментування закрито.