— запитала вона, зупинившись поруч.
Андрій кивнув, не знаючи, що сказати.
— Я Ніна Іванівна, — представилася жінка, киваючи. — Сусідка її. Бачу, ви з міста?
— Із Братська, — відповів Андрій коротко.
Ніна Іванівна подивилася на нього оцінювально, потім зітхнула.
— Ну й життя у неї було, — сказала вона, похитавши головою. — Я пам’ятаю, як вона сюди приїхала 15 років тому. Ледь жива. Думала, не витримає. А вона взяла себе в руки.
Андрій мовчав, слухав.
— Галя святою стала, — продовжувала Ніна Іванівна, поправляючи кошик. — 15 років — ні краплі. Всім допомагає. То хворого напоїть травами, то піч комусь розтопить, якщо руки не піднімаються. Молиться за всіх. І за вас молилася, знаєте? Щодня. Казала: може, синок мій живий десь. Бережи його, Господи.
Андрій ковтнув.
— Я не знаю, що вона вам зробила, — сказала Ніна Іванівна тихо, дивлячись йому в очі. — Але вона розплатилася. Повірте. Кожен день її життя тут — це розплата.
Вона кивнула йому на прощання і пішла далі, залишивши Андрія стояти посеред дороги. Він стояв, дивлячись їй услід, і відчував, як щось усередині надламується. Не ламається остаточно. Але тріщить, як лід на весняній річці. Андрій розвернувся, пішов до джипа. Водій відчинив двері, він сів, зачинив двері за собою.
— Додому, — сказав він глухо.
Машина рушила. Андрій дивився у вікно на село, що залишилося позаду. На хату, з труби якої тягнувся тонкий димок. На стару горобину біля ґанку, з якої вітер зривав останнє листя.
Увечері, вже вдома в Братську, Андрій сидів у кріслі, дивлячись у порожнечу. У кімнаті було тихо, тільки годинник цокав на стіні. Телефон задзвонив, вирвавши його із заціпеніння. На екрані висвітилося «Павлик». Андрій натиснув на зелену кнопку, підніс слухавку до вуха.
— Тату? — голос сина був тихим, невпевненим.
— Так, Пашко, — відповів Андрій, і голос його пом’якшав.
— Ти був у бабусі? — запитав Павлик.
Андрій заплющив очі.
— Був, — зізнався він.
— Передай їй привіт, — попросив Павлик. — Скажи, що я її не забув.
Андрій стиснув телефон сильніше.
— Передам, — сказав він.
Павлик помовчав, потім додав:
— Тату, ти на неї не злися, добре? Вона хороша.
— На добраніч, сину, — відповів Андрій і поклав слухавку.
Він сидів у темряві, поклавши телефон на коліна. За вікном шумів вітер, гнав листя по асфальту. Десь далеко прогула машина. Андрій закрив обличчя руками і вперше за 30 років відчув, як усередині щось тане. Повільно, як лід під весняним сонцем. Не зникає. Але тане. І це було найстрашніше. Тому що ненависть тримала його стільки років. А тепер, коли вона почала танути, він не знав, що залишиться замість неї.
Телефон задзвонив посеред ночі, розірвавши тишу квартири. Андрій схопився з ліжка, схопив слухавку. На екрані висвітилася няня.
— Алло? — голос його був хрипким від сну.
— Андрію Миколайовичу! — голос няні тремтів. — У Павлика температура під 40. Я не можу збити. Треба в лікарню. Терміново!
Андрій був у машині за п’ять хвилин. Місто миготіло за вікном: порожні вулиці, рідкісні ліхтарі, чорне небо. Серце билося так, що здавалося, ось-ось вистрибне з грудей. У лікарні пахло хлоркою і чимось гострим, хімічним. Лікарі забрали Павлика відразу, повезли на каталці — маленького, блідого, із заплющеними очима.
Андрій ішов слідом, але його зупинили біля дверей реанімації.
— Почекайте тут, — сказала медсестра суворо. — Ми вас покличемо.
Андрій залишився в коридорі. Сів на холодну пластикову лаву, впустив голову в руки. Навколо було тихо, тільки десь далеко капала вода з крана. Час тягнувся як гума. Кожна хвилина здавалася годиною. Андрій дивився на двері реанімації, чекав, коли вони відчиняться.
Лікар вийшов через годину. Молодий, у пом’ятому халаті, з втомленим обличчям.
— Пневмонія, — сказав він коротко. — Двостороння. Ми робимо все, що можемо, але стан важкий.
Андрій схопив його за руку.
— Він виживе?
Коментування закрито.