— видихнув він.
— Ти ніколи не буваєш вдома, — продовжував Павлик, і сльози побігли по його щоках. — Ти весь час працюєш. Ти дивишся на мене, ніби я тобі заважаю. А бабуся Галя… Вона готувала оладки. Вона була поруч.
Павлик розвернувся і пішов до дверей. Зупинився на порозі, не обертаючись.
— Я тебе не люблю, — сказав він тихо, і двері зачинилися за ним.
Андрій сидів на ліжку, дивлячись на зачинені двері. Руки його тряслися. Всередині щось розкололося, ніби стіна, яку він будував роками, рухнула враз.
Вночі Андрій не спав. Він лежав у ліжку, дивлячись у стелю, і чув, як цокає годинник на стіні. Кожен тік був як удар молота. У голові спливли спогади. Він маленький, сидить біля вікна в дитбудинку. За вікном іде сніг великими пластівцями. Інші діти граються, кричать, але він сидить один, притиснувшись лобом до холодного скла. «Може, мама прийде?» — думав він тоді. — «Може, вона виправилася? Може, вона мене любить?»
Але вона не прийшла. Ніколи.
Андрій встав, підійшов до комода. Відкрив верхню шухляду, дістав фотографію Павлика. Хлопчик усміхався на знімку, але очі його були порожніми. Такими ж, як у Андрія в дитбудинку. Він дивився на фото і раптом побачив себе. Того самого маленького хлопчика, який чекав маму біля вікна. Який виріс і пообіцяв ніколи не бути слабким. Але що він зробив? Він став таким самим, як вона. Тільки замість горілки у нього були гроші, контракти, зустрічі. Він кинув сина. Точнісінько так само, як мати кинула його.
Андрій поклав фото назад, закрив шухляду. Пройшов на кухню, налив води. Стояв біля вікна, дивлячись на нічне місто. Вранці Андрій прийняв рішення. Він дістав телефон, знайшов номер адміністрації Макової. Набрав, чекав, поки дадуть відповідь.
— Алло? — долинув жіночий голос.
— Мені потрібна інформація, — сказав Андрій. — Знайдіть мені Ольженко Галину Петрівну. Село Макова. Повідомте все, що знаєте про неї.
Він поклав слухавку, стояв біля вікна, дивлячись на світанок. Небо повільно світлішало, зафарбовуючись у рожеві та золотисті тони. Десь далеко проспівав півень. Андрій не знав, навіщо він це робить. Не знав, що скаже, коли приїде. Але він знав одне: він повинен повернутися. Щоб зрозуміти. Щоб розібратися. Щоб, можливо, пробачити. Або хоча б спробувати.
Стук у двері був різким, вимогливим. Галина здригнулася, впускаючи ложку в каструлю з супом. Вона витерла руки об фартух, підійшла до дверей, відчинила. На порозі стояв Андрій. Один. Без охорони, без Павлика. У простій темній куртці, джинсах. Обличчя його було втомленим, під очима залягли тіні.
— Андрійку? — видихнула Галина, хапаючись за одвірок.
— Мені треба поговорити, — сказав він сухо, не дивлячись їй в очі.
Галина кивнула, відступила вбік. Андрій увійшов, озирнувся. Хата була такою самою: чистою, скромною, пахла травами і пічним димом. На столі стояла каструля з супом, поруч — нарізаний хліб.
— Сідай, — запропонувала Галина тихо, вказуючи на лаву.
Андрій сів. Галина сіла навпроти. Між ними лягло мовчання, важке, густе, як туман. За вікном ворона каркнула, злетіла з гілки горобини. Андрій дістав із кишені конверт, поклав на стіл. Конверт був товстим, набитим купюрами.
— Візьми, — сказав він, не піднімаючи очей. — Це все, що я можу.
Галина подивилася на конверт, потім на сина. Повільно підняла руку, відсунула конверт до нього.
— Мені не потрібні гроші, синку, — сказала вона тихо, і голос її тремтів. — Мені потрібно знати, що у тебе все добре. Що ти здоровий. Що ти щасливий. І що ти… Що ти зможеш мені пробачити.
Андрій скинув голову. Очі його спалахнули.
— Пробачити? — голос його був як батіг. — За що? За те, що ти проміняла мене на горілку? За те, що я у сім років залишився без матері?
Він встав різко, стілець зарипів. Андрій пройшовся кімнатою, стискаючи і розтискаючи кулаки.
— Ти знаєш, як це? — продовжував він, і голос його став тихішим, але від того страшнішим. — Лежати на ліжку і думати: чому вона мене кинула? Що я зробив не так?
Галина закрила обличчя руками, плечі її затряслися.
— Я не виправдовуюся, Андрійку, — прошепотіла вона крізь сльози. — Я винна. Я зламала твоє життя. Але я змінилася. П’ятнадцять років тут, у цій хаті. Щодня молюся. Жодної краплі алкоголю. Працюю до знемоги. Я не та жінка, що тебе кинула.
Андрій зупинився біля вікна, дивлячись на дорогу. Кулаки його були стиснуті так, що кісточки побіліли. Всередині йшла війна: ненависть проти болю, біль проти туги за матір’ю, яку він так і не зміг поховати.
— Мені треба подумати, — сказав він нарешті, розвертаючись до дверей.
Галина встала, ступила до нього.
— Андрійку, почекай.
— Ні, — відрізав він, не обертаючись. — Не зараз.
Він вийшов із хати, хлопнувши дверима. Галина залишилася стояти посеред кімнати, обійнявши себе за плечі, дивлячись на зачинені двері.
Андрій йшов селом пішки. За ним повільно їхав джип, водій не відставав, тримаючись на поважній відстані. Дорога була брудною, осінні калюжі хлюпали під черевиками. Пахло прілим листям і димом із труб. Він не знав, куди йде. Просто йшов, бо стояти на місці було нестерпно.
— Молодий чоловіче! — гукнув його жіночий голос.
Андрій обернувся. До нього підходила літня жінка в теплій хустці, з кошиком яєць у руках. Обличчя її було добрим, зморшкуватим, очі уважні.
— Ви син Галки Ольженко, так?
Коментування закрито.